Незалежність України по-бродському

У 1992 році Йосип Бродський (на той час уже п’ять років як нобелівський лауреат в галузі літератури) представив публіці вірш «На незалежність України», який сам же охарактеризував як «ризикований».
Загальноприйнятою є думка, що «ризикованість» цього твору полягає в його «неполіткоректності», внаслідок якої він навіть не був включений правовласниками до посмертного зібрання творів поета.
Вірш цей отримав додаткову популярність в 2014 році, коли процес формування нової української нації та відповідни́й сплеск великоросійського імперського шовінізму перейшли на стадію відкритого збройного конфлікту.

Мені видається, що жодна з цих точок зору не відповідає дійсності, а «ризикованість» вірша обумовлена можливістю того, що його зрозуміють неправильно. Саме це передбачав автор, саме це, на жаль, і сталося.

Давайте спробуємо розібратися у суті цього твору, для чого – залишимо миттєву політику та звернемося до літератури. І почнемо з питання: а від чийого імені оголошується даний текст? Чи правда, що поет висловлює власну думку?
Відповідаю: ні! Нагадаю ту саму формулу: «Я – єврей...»; в даному ж тексті прямо сказано: «нам, кацапам...»

Але навіть не це головний аргумент. Насправді, підказка про те, хто саме є «ліричним героєм» твору, звучить, як камертон, на самому початку. Пародіюючи традицію радянської епохи, автор починає текст з посилання на В.І.Леніна: «...як казав гаркавий...». А я́к казав «гаркавий»?

У 1992 році читачами та слухачами віршів Бродського були аж ніяк не «ввічливі зелені» «трактористи та шахтарі», а інтелігенти радянського розливу, які були непогано ознайомлені (нехай і вимушено) з літературною спадщиною «творця радянської держави», хоча б – за назвами статей... А яка там стаття у Леніна з нацпитання?.. Правильно: «Про національну гордість великоросів». Ось вам і ліричний герой: той самий «національно-гордий» великорос, дійсно ображений на всіх навколо за розвал своєї імперії!
(Неможливо втриматися і не навести хоча б одну цитату з цієї статті 1914 року: «Ніхто не винен у тому, якщо він народився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує та прикрашує своє рабство – наприклад, називає удушення Польщі, України і т.д. “захистом вітчизни” великоросів, – такий раб є викликаючий законне почуття обурення, презирства й огиди холуй та хам».)

Персонаж цей – не дуже обізнаний ні в сучасній йому політиці, ні в історії. З початку до кінця тексту ламентації його стають усе істеричнішими, він сам себе «заводить», промовляє розхожі міфи та штампи, але, здається, не може вигадати більш тяжкого докору на адресу «полишивших» його хохлів, ніж підвищена пітливість долонь.
До речі, він щиро вважає, що «хохли його полишили», хоча це суперечить фактичному стану справ (на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року 70% населення УРСР проголосувало за збереження СРСР, і тільки 28% – проти).
Смішний також закид у недостатній релігійності («без хреста, але хохлам не треба»), причому він теж несправедливий: за наявною статистикою, в 1991-93 роках у Росії церковні служби відвідувало 5% населення, а в Україні – 7%.
Нарешті, він не в ладах навіть з географією та простою логікою: адже якби Дніпро «покотив назад», це означало б, що він «погребував» якраз «хохлами», а не «кацапами»...

А тепер – спробуйте прочитати вірш, маючи на увазі, що перед нами – потік свідомості такого узагальненого «великороса» (знаки наголосу розставлені відповідно до авторської декламації, яку до нас доніс збережений відеозапис):

Чи не дивно було б ототожнювати автора з цим персонажем?..
До речі, ще одним непрямим свідченням тут виступає і віршовий метр. У другій половині XX століття, коли в російськомовній поезії безроздільно панувала силлабо-тоніка, застосування дольника майже завжди символізує негативне ставлення автора, або до змісту висловлювання, або, що частіше, до суб'єкта прямого мовлення.
Отже, досить здогадатися розділити персонаж та автора – і ми виявляємо твір, до краю наповнений іронією на адресу ліричного героя (але й жалістю до нього).

«Реабілітувавши» Бродського за «політичною статтею», ми можемо собі дозволити задатися питанням: чи гарний цей вірш?
Як бачимо – так, поза сумнівом, дуже гарний: поетичними засобами автору вдалося намалювати настільки точний типовий образ представника населення пострадянської Росії, що більшість сучасних читачів приймає його за реальну людину, – автора!
Окремо хочеться відзначити чудову метафору «колупатись у рваних коренях глаголом», в якій одночасно задіяні два значення (філологічне та етнографічне) слова «корінь» й відчувається звертання до пушкінської фрази «глаголом пекти серця людей».
 

На закінчення – ще кілька коротких приміток до тих місць у тексті, які можуть виявитися незрозумілими:

[1]. «бій під Полтавою ... програно» – в разі перемоги Швеції в Північній війні Україна могла б відпасти від Росії ще на початку XVIII століття.

[2]. «кузькіну мать» – цей вислів – «візитна картка» М.С.Хрущова, чия діяльність протягом багатьох років була пов’язана з Україною.

[3]. «руїни» – мається на увазі післявоєнна розруха, – Україна сильно постраждала в обох світових війнах.

[4]. «кістки посмертної радості» – алюзія на літературну моду звернення до теми II світової війни в стилі «Це свято зі сльозами на очах» (пісня «День перемоги», 1975).

[5]. «зелено-квітний, витрачуваний ізотопом» – натяк на чорнобильську аварію (знак біологічної загрози іноді зображають на зеленому тлі).

[6]. «припасла Канада» – натяк на те, що в XX столітті українці створили в Канаді досить велику й відносно згуртовану діаспору.

[7]. «як при Тарзані» – тобто в дикості, без благ цивілізації.

[8]. «шкіряними углами» – на жаргоні поїзних злодіїв «угол» – це валіза.

[9]. «подавись ми макухою та стелею» – тут «макуха» – антитеза «хлібу», а «стеля» – «небу».

[10]. «Олександра» та «Тараса» (тобто Пушкіна та Шевченка) автор використовує як символи (точніше, метонімію) російської та української мов відповідно.