Сиве світання, туманом сповите,
ниви зажурливі, снігом укутані...
Раптом згадаєш колись пережите,
й лиця, що довго здавались забутими.
Враз пригадаєш гарячі зізнання,
погляди стрічні, несмілі та жадібні,
перші спіткання, останні спіткання,
милого голосу відзвуки лагідні.
Зваду згадаєш, тепер незбагненну,
й безліч усього в минулому сяйному –
під шерехтіння коліс нескінченне,
гублячись поглядом в небі безкрайньому.
Січень 2026
|
Утро туманное, утро седое,
Нивы печальные, снегом покрытые...
Нехотя вспомнишь и время былое,
Вспомнишь и лица, давно позабытые.
Вспомнишь обильные страстные речи,
Взгляды, так жадно, так робко ловимые,
Первые встречи, последние встречи,
Тихого голоса звуки любимые.
Вспомнишь разлуку с улыбкою странной,
Многое вспомнишь родное далекое,
Слушая ропот колес непрестанный,
Глядя задумчиво в небо широкое.
Іван Тургенєв (1843)
|
Ранок туманний. Він ніби весь сивий.
Ниви зажурені, снігом укутані.
Раптом згадаєш часи старовинні,
і пригадаєш обличчя забуті вже.
Зустрічі перші й останні стрічання,
пристрасні й часті розмови пригадуєш,
милого голосу тихе звучання,
погляди сором’язливі і жадібні.
Сльози згадаються з усміхом дивним.
Безліч всього пригадаєш з минулого,
слухавши гомін коліс безупинний,
дивлячись в небо широке задумливо.
Віктор Ох (2011)
|
Ранок туманний, на поле безкрає
Сніг із дощем, день у мряці ховається,
Несамохіть щось тобі нагадає,
Рідне далеке забуте згадається.
Кожне промовлене слово – кохання;
Погляди спраглі, що серця торкаються,
Перші побачення, зустріч остання,
Милого голосу звуки згадаються.
Миті прощання, той усміх примхливий,
Можна згадати ще безліч, сприймаючи
Гомін коліс, монотонно–рухливий,
Думкою в небо високе злітаючи.
Юрій Отрошенко (2012)
|