На уроці географії
      мапа є із Батьківщиною. 
      Хоч масштаб у неї зменшений,
      а займає всю стіну!
      І розказує учителька
      із натхненністю незмінною
      про країну намальовану
      та про велич видатну.
      
      Ось ліси її – зеленкою,
      рі́ки – сіточкою синьою,
      го́ри кольору брунатного
      так і рвуться в небеса...
      Весь цей простір різноколірний
      називається Росією.
      Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
      наша гордість та краса!

      І на всій цій території –
      за колючими парканами,
      неприпнутий, розконвоєний,
      у відсутності виго́д
      зі своїми цуценятами
      ходить-бродить неприкаяний
      з перебитою хребтиною
      звір, якого звуть «народ».

      А у нього – очі жадібні,
      зуби ламані й загострені,
      лапи – сильні, та скарлючені,
      загрібати можуть лиш.
      І, блукаючи розгублено
      між трьома сухими соснами,
      він постійно матір згадує,
      все нестямніш та гучніш!

      Він впихається в загінчики,
      де, в грязюці майже тонучи,
      всі і родяться, і старяться,
      і знаходять свій угав.
      А на найтовстішім дереві
      є в наявності загоничі,
      щоб народ не єрепенився
      і не більш ніж слід ричав.
      
      І якщо у когось вирветься:
      як, мовляв, нам гидко, божечки! –
      тут вони і злазять з дерева,
      й цей лікують закидон...
      Й потім знову, ще настирніше,
      балалаєчки та ложечки
      через всі віщальні засоби
      на народ наводять сон.

      І витоптує населення
      простір мапи вітчизня́ної,
      навіть хто на куксах – вештають,
      вигнані утришия.
      А учителька-розумниця
      кожне слово відчеканює,
      і навіщось географія,
      і такий маленький я...