На уроці географії
мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
а займає всю стіну!
І розказує учителька
із натхненністю незмінною
про країну намальовану
та про велич видатну.
Ось ліси її – зеленкою,
рі́ки – сіточкою синьою,
го́ри кольору брунатного
так і рвуться в небеса...
Весь цей простір різноколірний
називається Росією.
Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
наша гордість та краса!
І на всій цій території –
за колючими парканами,
неприпнутий, розконвоєний,
у відсутності виго́д
зі своїми цуценятами
ходить-бродить неприкаяний
з перебитою хребтиною
звір, якого звуть «народ».
А у нього – очі жадібні,
зуби ламані й загострені,
лапи – сильні, та скарлючені,
загрібати можуть лиш.
І, блукаючи розгублено
між трьома сухими соснами,
він постійно матір згадує,
все нестямніш та гучніш!
Він впихається в загінчики,
де, в грязюці майже тонучи,
всі і родяться, і старяться,
і знаходять свій угав.
А на найтовстішім дереві
є в наявності загоничі,
щоб народ не єрепенився
і не більш ніж слід ричав.
І якщо у когось вирветься:
як, мовляв, нам гидко, божечки! –
тут вони і злазять з дерева,
й цей лікують закидон...
Й потім знову, ще настирніше,
балалаєчки та ложечки
через всі віщальні засоби
на народ наводять сон.
І витоптує населення
простір мапи вітчизня́ної,
навіть хто на куксах – вештають,
вигнані утришия.
А учителька-розумниця
кожне слово відчеканює,
і навіщось географія,
і такий маленький я...
Листопад 2025
|
На уроке географии
я смотрю на карту Родины.
Карта Родины огромная –
занимает полстены.
И учительница-умница
повторяет все, что пройдено,
говорит нам о достоинствах
нарисованой страны.
Вот леса ее зеленые,
реки синие-пресиние,
го́ры острыми вершинами
так и рвутся в небеса.
То, что в центре расположено,
называется Россиею.
Это, дети, наша Родина,
наша гордость и краса!
А на этой территории
за колючими заборами
в содержании беспривязном,
день за днем, за годом год
ходит-бродит неприкаянно
со щенками, да с матёрыми,
с перебитою хребтиною
зверь по имени «народ»!
А глаза его горящие,
зубы острые-преострые,
лапы сильные, да глупые –
могут только загребать.
И по мартовской распутице,
заблудившись между соснами,
он ревет, откинув голову,
вспоминая чью-то мать!
А земля его народная
вся разбита на загончики,
в них рождаются и старятся,
тихо воют по ночам.
А на самом толстом дереве
возвышаются загонщики,
чтоб народ не ерепенился
и не очень-то рычал.
Ну, а чья-то пасть раскроется –
жить, мол, хочется по-божески, –
так они слезают с дерева,
сразу стон со всех сторон!
И опять побольше прежнего
балалаечки да ложечки
через радиоприемники
навевают сладкий сон.
Так и маются, сердешные,
на огромной карте Родины,
так и бродят, перекатные,
кто с сумой, а кто с клюкой.
И учительница-умница
повторяет все, что пройдено,
и зачем-то география,
а я маленький такой!
Леонид Сергеев. 1992
|