Олександр Васильович Некрасов

Мертві Душі, Поема

(2019)
Переклад Олени Побийголод (2025)

Глава перша

1.
Ну що ж, поема – так поема... Не треба бовкати було! Сьогодні рими – не проблема. А ямбів – шеляг за кіло.
2.
Тож приготуйте зайвий сандвич, бо казка – з десятьох частин... Героя звуть – Павло Іванич; із роду Чичикових він.
3.
Його був батько – чесних пра́вил, й шепнув, коли конав уже, що марнотратство – це диявол, а гріш всю гривню береже!..
4.
Павлусь, як опинивсь у школі, про капітал кмітити став: зарані куплені франзолі з маржо́ю в класі продавав.
5.
(Проте, ніхто тут не напише, що з бідних дер він зайвий гріш, – отих він пас, хто багатіше; та й більший, врешті, з них бариш).
6.
Хоч вправний був у різних трюках і в спільних пустощах співбрат, з хвалою по усіх науках отримав повний атестат.
7.
На службі був завжди культурний, привабливий з усіх сторін, й дочка начальника... Недурно просунувсь у кар’єрі він!
8.
Він хабарів не брав рішуче, а через писарів геть-лиш; такий став гарний та квітучий, що хоч вінчай його скоріш!
9.
І враз – таке́ от інкогні́то – припхав столичний ревізор; й Павла́ Іванича аби-то звільнили вщент на форс-мажор...
10.
Та Чичиков не падав духом, от чесно: наш герой – герой! Не вірте вуличним плетухам, не здався він, як перетой...
11.
Він влаштувався на таможню; й летіла слава до небес про те, я́к він непереможно казни варту́є інтерес.
12.
Недбалих митників зачистив, щоб не дрімалось карасям, й усіх притис контрабандистів... А контрабанду – впорав сам.
13.
(Ну, зараз ви – як під диктовку: мовляв, шахрай він, попервах!.. Та все ж дозвольте на відмовку сказати дещо у дужках.
14.
Допоки цар – влада́р держави, на що податки йдуть, ану? – Не на усім кори́сні справи, а на палаци та війну.
15.
Тож Чичиков був пра́вий, певне, що потихеньку багатів; і хоч він був у цьому ревний – не розоряв сиріт-удів.)
16.
Та враз – поплічник, нестелепа, зробив донос і тарарам... І сам же вскочив у халепу! Навіщо?! – Так: cherchez la femme.
17.
Одну молодку темноброву не поділили молодці. (Штабс-капітану Шамшарьову вона дісталася вкінці).
18.
Отож, з такої завитушки зубожів наш герой всерйоз... Тут Олександр Сергіїч Пушкін зазвав якраз його на штос.
19.
Бо перед цим – архієрею програвся Пушкін назагал, тож виставляв на кін ідею, я́к попридбати капітал.
20.
А Чичиков: «Що ж, брате Пушкін, іду ва-банк, як чесний пан! От все, що є: лакей Петрушка й при бричці кучер Селіфан».
21.
І на́те: виграв! Ну, канальє! Лиш неазартним щастя, мо’... Ідею, виграну в цій тальї, ми зараз вам пояснимо́.
22.
Належить у «ревізькій казці» лічити вмерлих як живих (казна́ бо хоче – най їй трясця! – подушну подать мати з них);
23.
так набери таких, де можна, та й заклади́ їх у казну; і наживеш цілком побожно сотни́чку тисяч не одну.

Глава друга

1.
А що цей Чичиков за птиця? Невже спадковий дворянин? Хіба з ним чикатись годи́ться? Й чи він насправді має чин?..
2.
А ось дивіться: він – чиновник із шостим класом, так-так-так, що по-піхотному – полковник, а не якийсь тобі пішак!
3.
Йому в губернії Херсонській дали би землю залюбки, й сидів би, пив би чай цейлонський, коли були би кріпаки...
4.
І о̀т він, запосівши бричку, віта́ губернське місто N.; за тиждень всім ввійшов у звичку, бомонду став помітний член;
5.
цікавивсь дідичів наділом, і де до них в помістя путь; вже Собакевич та Манилов його до себе в гості звуть...
6.
(Питає дехто, чи відомо, що́ їв герой наш, де він спав? – Він у готелі жив міському, й там готували кілька страв:
7.
листко́вий пиріжок незмінний, з капустою сосиски, щі, пулярку смажену у кмині... Сідай, мосьпане, та трощи.)
8.
Ну що, в Маниловку? Поїдем! Від мі́ста – верст п’ятнадцять, десь. Вгощають, певне, там обідом, і ко́ням є їство якесь...
* * *
9.
«Англійський парк» (ну, тобто – сині, коли цвітуть, кущі бузку) містив ставок у баговинні, – пейзажну лірику таку.
10.
Альтанка поряд – напис ма́ла: «Самотньої розду́ми Храм»; й садиба, трохи занепала, стояла на горі̀ отам.
11.
Манилов був уже на ґанку. Який собою? - з тих натур, що життєрадісні ізранку; красунь білявий, gueule d’amour;
12.
до всіх – привітний, щиро чулий, взірець увічливих манер; поблажливий до осавули (хоч був раніше офіцер);
13.
із кріпаками не сердитий (було їх – більш двохсот дворів); не тлустий, а, скоріше, ситий; середніх літ, і не хворів;
14.
в трактирі – курочку замовить та ростбіфу п’ять-шість скибок, паштет печі́нковий фірмо́вий, а з’їсть усього – лиш дрібок;
15.
принади шлюбу не підмокли, і дітки мались, все як слід: семи рочочків Фемістоклюс та шестиліточок Алкід;
16.
дружина, Лізанька Іванна, для нього грала залюбки по вечорах на фортеп’яно, а вдень – в’язала капшуки.
17.
Він був надмір солодкий трохи, пойнятий надто млою мрій... Та що́ розводити патьохи, адже недолік це дрібний!
18.
І був обід. Сільський, по-свійськи: телячі щі, із м’ясом кість, до чаю бублики російські... В курильню званий потім гість.
19.
Й там Чичиков, хоч в горлі дерло, сказав своєму vis-à-vis: мовляв, панщан продайте вмерлих, що в «казці» значаться живі...
20.
Закляк Манилов, як прибитий; та був запевнений притьма́, що все – légal, до того ж – мито казна̀ на вигоду прийма́...
21.
Тоді Манилов (ні, рішуче, з усіх він кращий, без балак!) узявся оплатити купчу, а мертвих – передав за так;
22.
та бути в місті обіцявся, щоб все оформити як слід... З ним довго Чичиков прощався – і рушив далі в свій похід.
23.
Ну, а Манилова – з дивана несла фантазія прудка... що от якби Павло Іванич вселивсь на тім кінці ставка,
24.
тоді би – ось таким манером вони поставили би міст з таким високим бельведером, що б видно з нього купу міст;
25.
і цар, почувши я́кось далі про їхнього братерства міць, обом їм дав би по медалі; і ще вагон таких дурниць.

Глава третя

1.
Трясеться бричка. Пан дрімає. На ко́злах – кучер Селіфан. Із конями розмову має, бо добре випив у селян:
2.
«– Ти припиняй хитрити, брате! – чубарого коня корить. – Гнідий – везе, і Засідатель... Не наживай собі страхіть!..»
3.
І в низці ячнищ та гречанищ він пропустив, зверта̀ти де; і – як завжди: коли застрянеш – й пітьма стоїть, і дощ іде...
4.
Застала нічка їх у полі; в дузі дзвіночок – дінь-дінь-дінь... І лячно, лячно мимоволі помі́ж незвіданих пустинь...
5.
Та раптом – гавкіт десь близенько... Ану, у бік той – риссю руш! І от – знайшлось сільце маленьке, десь та́к на вісімдесят душ.
6.
Садиба – ну, міським не рівня, та в ній – хазяйка ділова; зовуть – Настасія Петрівна, Коробочка. В літах. Вдова.
7.
Вона сама вела хазяйство, і хоч на хитрість не швидка, не допускала, щоб гультяйство з пуття збивало мужика;
8.
на продаж справно постачала пташині пе́ра і пшоно, коно́плі, мед, свиняче сало, вершкове масло, толокно...
9.
Явилась ключниця Фетинья, вселила гостя на нічліг; той умостився на перині – і захропів без задніх ніг...
10.
Як вранці вийшов гість до кави, Коробочка накрила стіл (такі етнографічні страви не кожний знає москвофіл):
11.
коку́рки, пря́гли, скородумки, коржі з вівся́ної муки, маківники́, важкі для шлунка, оладки, ша́ньги, пиріжки...
12.
Такі там пахощі гуляли! І Чичиков зробив що міг: млинців із маслом з’їв чимало, ще й прісний з яйцями пиріг;
13.
віддав данину і настою... Та не забув про інтерес. Ніжніше варто б з удовою... А втім – пощо тут politesse?
14.
Оскільки досвід мав зарані, до справи він прямцем попер: «– А за скількох померлих, пані, ви подать платите тепер?»
15.
«– Осьмнадцять душ! Розор, по суті, за кожного – по два рублі...» «– А ви візьміть, мені їх збудьте.» «– Що-що? Це як же? З-під землі?!»
16.
«– Та ні, це ж тільки на папері!» «– Боюся, що продешевлю...» Й нарешті – впертій цій тетері він дав за душу по рублю.
17.
(Та не в рублях насправді діло, а от – такий її caprice, що в «лохах» бути не хотіла, – категорично, навідріз!..)
18.
Ну, під диктовку майстровито реєстрик вмерлих він уклав (Петро Неуважай-корито його іменням здивував);
19.
та допоміг цидулку скласти їй до знайомця із міських, щоб той за неї в рамках трасту міг діяти від сих до сих.
20.
І – далі в путь. Від міста вчора гайнули верст на 60, – чи, Селіфане, в тебе шори?! Вертай давай уже назад!..
21.
А, та́к: дівчиська Пелагію послали їм вказати шлях, щоб знов міські ці грамотії не заблукали у полях.

Глава четверта

1.
Трактир при стовповій дорозі – не для столичних приверед, що тільки устерс їсти в змозі (ковтнувши ліки наперед);
2.
отож бо, для панів інакших – середньої, мовляв, руки́ – стоять, під зливами поблякши, по наших трактах кабаки:
3.
оці – ватрушок півдесятка беруть на станції одній, на другій – дай їм поросятка чи шинки кусень запашний,
4.
на третій – просять осетрини або якої ковбаси, а там – за стіл сідають чинно (ба навіть і в скрутні́ часи),
5.
і от – стерляжа юшка всяка шкварчить у них вже на зубах, туди ж – із сомом кулеб’яка, ну й, звісно, шкалик попервах...
6.
Наш Чичиков – із цим резоном: трактир угледівши, приспів і зі сметаною та хроном поважно порося спожив.
7.
І тут ввірвався до трактиру рум’яний, свіжий – грає кров! – веселий і гучний надміру – рокі́в зо тридцять п’ять – Ноздрьов.
8.
(З ним був і зять його Міжуєв, – ну, тобто, чоловік сестри; та що̀ язичити нам всує? – зять ні при чім, за пругом гри.)
9.
З Ноздрьовим Чичиков знайомивсь, кажись, на балі нашвидку... чи на прийомі на якомусь... і – та́к: в картко́вому кутку.
10.
Ну, о̀т: Ноздрьов. Удовий тато двох непотрібних дитинчат; гультяй, брехло, картяр завзятий, у каверзах відомий хват, –
11.
йому подобалась планида узяти десь-когось на дзюб: пустити плітку про сусіда, або зірвати навіть шлюб...
12.
«Ба, Чичиков!» – і галасливо тягнути став до себе в дім; і той, в надії на поживу, не встояв та й поїхав з ним.
13.
Ноздрьов же – вдома випив знову, на «ти» зіскочив без підстав, завів якусь непевну мову, і довго хваставсь та брехав:
14.
про рідкісну собак породу, про ярмарок, про ласий шмат, почім придбав і де запро́дав, який був зиск і розмір втрат;
15.
відвідав скільки сабантуїв і спокусив скількох графинь; який красунчик Поцілуєв (штабс-ротмістр драгунський він);
16.
як нібито усіх рішуче драгунів перепив таки; і як Кувшинников, поручик, вві сні нам’яв йому боки;
17.
й яка у нього, бач, натура, – з питва приймає лиш bonbon, «Кліко» – не менш як «матрадура», та бургоньйон, як шампаньйон!..
18.
Показував потому псарню; він був мов батько всім цим псам (й не будемо брехати марно – любимий ними був і сам...)
19.
Затим обід був: дивнуватий, сирий-горілий, як на сміх; й вечеря – краще не казати; і ніч – у ліжку, повнім бліх.
20.
До речі: Чичиков Ноздрьова про вмерлих ввечері питав... Ой, зайво! Та впустивши слово – йому не знайдеш вже угав.
21.
Ноздрьов здійнявся водограєм, завівся: «Виграй на парі! не хочеш? ну, давай зміняєм! чи хай це буде ставка в грі!»
22.
Коли ж відмову вчув – зі злості поніс зухвалі словеса, і наказав: конячкам гостя лиш сіно дати, без вівса...
23.
Уранці гість – шмиг до упряжки; та знов Ноздрьов тут підвихляв: мовляв – а розіграймо в шашки! Нема ж там плутощів, мовляв.
24.
«Ну що ж, гаразд». – «Зроби-но милість!» Вони зайшли у дім та дим – і там над дошкою схилились, як Бендер з Ласкером яким.
25.
«Давно не брав я в ру́ки шашки», – й Чапаєв дамку гнав учвал... (Та тю! Свистю, як після бражки... Звичайно, Чичиков! Скандал...)
26.
«Вже звісно, я́к ви в шашках кволі», – бурчав Ноздрьов собі під ніс, і рукавом отак, поволі вперед дві шашки переніс.
27.
«– Ах, так!» – сказав Павло Іванич, стілець кормою відіпхнув, і шашки з дошки – на добраніч! – усі як шашкою змахнув!
28.
«– Ах, так! Так тѝ – пуста галушка! – скричав Ноздрьов, – та ще й глевка! Агов! Порфирій та Павлушка! До мене! Бийте фітюка!»
29.
І відбулось би щось безславне; на щастя Чичикова, тут явивсь нараз місцевий справник: хтось виклика́в Ноздрьова в суд.
30.
І Чичиков – аж подих стлумив, у бричку плиг – і миттю щез... Чубарий кінь тягнув і думав: «Та згний, Ноздрьов, і твій овес!..»

Глава п’ята

1.
Як перепуття не плелися (то вбік, то мало не назад), доперли нашого Улісса до Собакевича в оса́д.
2.
(В дорозі – він набрався вражень, я́к труднощі долає русь, коли зі стрічним екіпажем з вини погонича зіткнувсь:
3.
зібрався люд – мовляв, подбаєм, конячок миттю відпряжем! – і без пуття Митяй з Миняєм сідали верхи за гужем...
4.
І, як буває при інсайті, герой наш зрозумів отут: мовляв – я́к, друзі, не сідайте, вам не здолати жодних скрут.)
5.
Ну, о́т: Михайло Собакевич. Він був із тих здоров’яків, які ведмежу мають велич; літами – сорок з чимсь років;
6.
він все в несхитному порядку у власному селі тримав, про кожну справу дбав спочатку, і не було мізерних справ.
7.
Із мужиками – справедливий, як це відомо всім довкіл; мав, правда, ваду: був лайливий і лихомовний, мов Зоїл.
8.
А втім, чи це недолік точно? Без критики за всякий гріх стають чиновники порочні, а Собакевич знав їх всіх:
9.
«Пройдисвітів там цілий ворох, як не масон, то сучий син; з них кращий – той, що в прокурорах, та, entre nous, свиня і він».
10.
Його дружина поважа́на, особа вельми показна, звалась Федулія Іванна; у залу виплила вона
11.
і йти до столу проказала; пани – по першій, все як слід, тоді – грибочок, скибку сала, і врешті сіли за обід.
12.
«Ах, серденько, – сказав хазяїн, – які ж то добрі щі оці!» І взяв до щів із розтягаєм – не враз і втримаєш в руці –
13.
іще чималий кусень «няні» (а це – баранячий рубець, в якому каша є гречана з додатком шква́рок та яєць);
14.
затим – баранячу лопатку з лемішкою на молоці змели до краю від початку ці добросовісні їдці;
15.
потому – не бреши, що куці – були ватрушки: кожна з них не уміщалася на блюдці (та це, скоріш, достойний штрих);
16.
затим – індик завбільш теляти, набитий рисом та яйцем й на іншу всячину багатий... Й на цьому все, кінець кінцем.
17.
«Ну от, – сказав хазяїн, – славно! А всі ці устриці haut-goût та ла́пки жаб’ячі нестравні – у шлунку творять лиш нудьгу!»
18.
У залі подали варення (варена редька на меду); тут гість пустивсь у теревені й поніс геть-чисто лабуду:
19.
на чім поміщик багатіє й живе із чого, і чому́, коли продуктом володіє, не треба мертвих душ йому...
20.
Та Собакевич – та́кож дока; він мовив, без гримас та драм: «Вам треба мертвих душ? Нівроку, добірніших я вам продам:
21.
Михеєв, віртуоз-каретник, коляска кожна – як дормез, а що пияк – це бре́хні шпетні, в заметі спати ліг і змерз;
22.
Степан... та не Бандера, – Пробка! Тесляр, й аршина три на зріст; не допускався недоробки і до тверезості мав хист;
23.
Макар Телятников, – добряга, твереза вдача й гарний швець; пічник Милушкін, – теж трудяга й хмільного зовсім не питець...»
24.
І Чичиков, само собою, від торгу трохи ошалів, й за душу дав по два з копою, й завдаток 25 рублів.
25.
Відносно купчої: уклали у місті бути завтра вдвох... І – в путь! Завад на ній чимало, але дає і втіху Бог:
26.
від Собакевича узналось, що поряд, кілька верст убік, поміщик Плюшкін – от недбалість! – ізвів маєток свій на пшик;
27.
і кріпаки сливе невмисно (признатись, я й сам не рад, та вже облишмо евфемізми) його прозвали – «драний зад».

Глава шоста

1.
Жив-був на світі дідич Плюшкін, що мав із тисячу панщан; помістям правив самотужки цей добрий та достойний пан.
2.
Він був розсудливого складу, й недаром той чи той сусід до нього їхав по пораду (і залишався на обід).
3.
В помісті все жило: валяльні, млини по берегах ріки, цехи столярні, сукновальні, майстерні, кузні, тартаки...
4.
Гостинна й лагідна хазяйка; дві рози-доньки; вдалий син; француженка (un peu всезнайка); француз-учитель; пара псин...
5.
Та щастя – зрадить, як злодюжка, його не втримати в руці: хазяйка вмерла, й скоро Плюшкін став скнарий, як усі вдівці;
6.
а там – і донька, Олександра, з одним штаб-ротмістром втекла, і батько замість реприманду проклін услід шепнув зі зла.
7.
Француженку, причетну втечі, з маєтку вигнали нараз; син виріс, і збирати речі настав для гувернера час.
8.
Та син подався в офіцери, хоч Плюшкін-старший проти був; у батька розігрались нерви, прокляв нащадка і забув.
9.
А тут ще і дочку молодшу пропасниця прибрала вмент, – обтяжувала доля ношу... Літа́ – зломили дух ущент.
10.
Сварлива стала мова в нього, дрижала самохіть рука; він став помисливий та вбогий – на кшталт старого пацюка.
11.
Чекати став облуду й скруту від кожного, з ким справу мав, й закупники його продукту поклали не вести з ним справ.
12.
А він, займаючи хороми, зріза́в затрати на свічках, листки паперу економив, над купкою уламків чах –
13.
тоді як борошно в завалах покам’яніло все давно; в льохах копченя зогнивала; стлівало зроблене сукно;
14.
в будинку сті́ни – всі у гнилі; крізь дах лило на хатній скарб; і ветхість двох церков ганьбили вітці їх, Карп та Полікарп.
15.
Яко́сь-то в Оноре Бальзака порвалася одна з попруг (він мимо мчався, неборака, із України в Петербург);
16.
тож він до Плюшкіна в конфузі заїхав... Цур йому та пек! Як ніби з-під Москви французи, втікав Бальзак, й бурчав: «Гобсек...»
17.
І от сюди, як на тачанці, на бричці Чичиков примчав; уздрів, які́ тут голодранці, і наробив негайно справ:
18.
собі̀ забрати побожився усіх 120 мертвих душ, оскільки Плюшкін пожалівся, що податі – така сутуж!
19.
Тут Плюшкін – враз осяг науку: всучив і збіглих цілий пук – за 32 копійки штука, аж майже 80 штук!
20.
Між них – Микита Волокита, дворовий чоловік Попов, Карякін, в рекрути забритий, якийсь-то Абакум Фиров...
21.
Та годі в список оком лізти: вже Плюшкін поспіхом черкнув цидулку до знайомця в місті, щоб той повіреним побув.
22.
Й bon ton згадавши, він велично в кімнату вгощення припер: засохлу паску тогорічну і майже без комах лікер.
23.
Та Чичиков сказав: «Спасибі, але недавно їв та пив!» Відкланявсь. Вийшов із садиби – й мерщій до міста покотив.
24.
А Плюшкін думав, як прагматик: «Ото̀ цей Чичиков глупак! Хоч сьомий вже живу десяток, а рідко радувався так!»

Глава сьома

1.
Уранці, ледве вставши з ложа, рахує Чичиков свій куш: він став поважний власник, схоже, чотирьохсот ревізьких душ!
2.
Мерщій, як слід їх записати до всіх «казок», «реєстрів», «книг»!.. І до цивільної палати, не снідавши, герой побіг.
3.
Іван Григорич, що з хандрою сидів там в ролі голови, став добрий приятель герою ще в межах другої глави,
4.
тож, як начальницьке світило, владнати справу дав наказ; та й Собакевич і Манилов уже явилися якраз;
5.
ах так, Коробочка і Плюшкін... та ось – повірені обох; а Трухачевський та Бегушкін згодя́ться свідками, дасть Бог;
6.
був та́кож визваний із дому поштмейстер, – йди й не супереч! (він був на прізвисько відомий «Іван Андрейч – зі шпрехен дейч»);
7.
попав у свідки, попри норов, і протопіп отець Кирил; 500 рублів казенних зборів сплатив герой з останніх сил...
8.
Ну, Пал Іванич, Бог у поміч, придбали тищ на сто панщан! (А секретар Іван Антонич запхав «спасибі» в свій гаман).
9.
Тепер – покупку покропити було б не зле, інакше – пшик; а в цьому (знають навіть діти) поліцеймейстер чарівник.
10.
І справді: Олексій Іванич гукнув квартальних – і умент дістали наші бонвівани від ряду рибного презент:
11.
були там балики, севрюжки, сири, білуга, осетри, копчені язики, чечужки, всі види чорної ікри...
12.
І кухня та́кож не відстала: був із лососем розтягай, та пряженців сортів чимало, груздевий ку́рник, – налітай!
13.
З горілкою чарки злітали, шипів шампанських вин набір; пляшок із рейнським вдих бувалий, угорського тугий напір...
14.
І Чичиков, увесь на зльоті і задом спершись на буфет, «Послання Вертера Шарлотті» читав прибулим на бенкет
15.
(те са́ме, що покійний Ленський, коли збирався на дуель, переспівав на кшталт блазенський в листі своїй mademoiselle):
16.
«Зійду в таємну тінь гробниці, на землю неживий впаду; забуду всі бажання ниці, підвладний грізному суду;
17.
поглине тиховодна Лета, забуде світ мене; та все ж – чи прийдеш ти у склеп поета і ніжну там сльозу проллєш?..»
18.
Та годі, це занадто трошки, належить пильнувати чин... Adieu! На прокурорських дрожках у свій готель вернувся він;
19.
звелів: «Нехай до переклички стають набуті кріпаки!» – й заснув у одязі, – з незвички, він вперше так набравсь таки!

Глава восьма

1.
Ех, Чичиков! Чухрав би далі, у Псков, Рязань чи Кострому, – так ні! Мабуть, губернські кралі баньки замулили йому.
2.
Три дні пройшло – йому байдужки; невже кортіло – на фінал попа́сти, наче Попелюшка, до губернатора на бал?..
3.
Уже́ він, наш «мільйонщик» мнимий, отримав на своє ім’я – як Пушкін! – лист від аноніма:
«Ні, критися не в змозі я!
4.
Що́ це життя? скорбот оселя. Що́ світ? відчужена юрма. Давай утечемо в пустелю від вавілонського ярма,
5.
в якому люди – в загороді, в неволі прикрій душних міст не знають неба й прохолоди, втрачають до кохання хист!
6.
Мій друже! Пара горлиць вкаже тобі на мій холодний прах...» –
та інші там іще пасажі в кучеристих таких віршах...
7.
Аж ось і бал! Букет сюрпризів, парад матрон та примадонн; грузинський князь Чіпхайхілідзев; мазурки, вальси, cotillon;
8.
якийсь відряджений московський, з пером на капелюшку хтось, Беребендовський, Перхуновський – усе знялось та понеслось!
9.
І раптом – вчувся сміх зловіщий (й пахну́ло сіркою немов): «А де ж херсонський наш поміщик?..» – Еге ж, це, звісно, був Ноздрьов.
10.
«О, Чичиков! А скільки мертвих уже придбав ти назагал?» – Ноздрьову бракувало жертви, щоб скоїти мерщій скандал.
11.
Він, звісно, вигнаний був швидко; але ж і Чичиков – примовк, махнув рукою на наїдки й чкурнув у вбогий свій куток.
12.
Та до кінця іще не відав, наскільки зле пішли діла́: Коробочка – от непосида! – в цей день у місто прибула;
13.
у протопопа, хлібосола, приткнулась на короткий час (в дому́ за церквою Миколи на Недотичках, де попа́с) –
14.
і почала негайно звіди, яка́ у мертвих душ ціна, і, через дурість, як завсі́ди, чи не огулилась вона.
* * *
15.
От протопопша вранці-рано в сусідню хату – шмиг чимдуж, – похвилювати Софь-Іванну набувачем загробних душ;
16.
а та – мерщій до прокурорши Анне́т Григорівни, куми: бо звістка – викличе фурор ще, скептичні потрясе уми!
17.
Дві подруги, за півгодини в сюжет додавши гостроти, роз’їхались, – скоріш новини у місті всім розповісти́.
18.
І місто – мов смикнулось вдалеч, аж вилізли на білий день старий шкарбун Макдональд Карлич, Сисой Пафнутич, сивий пень –
19.
як ніби на щерби́ з’їдання із двохаршинних осетрів, що куплені були зарані у складку за 500 рублів...
20.
І кожний видатний філософ, який ще з міста N. не втік, які б ідеї не підносив – постав на той чи інший бік:
21.
якщо одні – матер’ялісти – шукали з мертвих бариші, то інші, в кого ду́ші чисті, – порив тут бачили душі́...
22.
Звичайно, це – прекрасні дами, загін вони передовий! На сутність явищ тих же са́мих у наших мрійниць – погляд свій:
23.
мовляв, ось хрест вам на іконку, що Чичиков – це сам Сатир, з ним губернаторова донька втече, батькам наперекір;
24.
при сватанні за етикетом – був даний матір’ю відказ, адже раніше з цим брюнетом і в неї був роман якраз;
25.
його дружинонька остання листа прислала в краплях сліз, і губернатор в цім питанні тако́ж став проти навідріз;
26.
тоді, втягнувши в це Ноздрьова, спокусник втечу і зладнав; а мертві ду́ші... чесне слово, absurde для прикриття забав!..
27.
А інший табір, чоловічий, вчував підкладку грошову... Та тут ми, поплювавши тричі, окрему почнемо главу.

Глава дев’ята

1.
Мужі губернського масштабу, усі стривожені якісь, немов до польового штабу, до поліцмейстера зійшлись.
2.
Від стресу кожний аж холонув: чи́м вийде нам цей пересу́д? Семен Іванович (з масонів) – і той, здається, трошки схуд...
3.
І що цей Чічіков за цяця? – здійнявсь у них безладний хор. – Гравер підробних облігацій? Санкт-петербурзький ревізор?
4.
А що за мертвяки лукаві? Міської медицини плід? (Міський інспектор медуправи чомусь примовк і дуже зблід).
5.
Чи оком кинемо в аннали: з тієї бійки ці мерці, де усть-сисольських змордували сольвичегодські молодці?
6.
А скинулись по вісім соток, і нате вам – «природна смерть»... (Поліцеймейстер – от невротик! – аж сів, побагровівши вщерть).
7.
Чи можна о̀сь чого згадати: це мстить нам, лежачи в труні, Дроб’яжкін, земський засідатель, – за те, що списаний в чумні;
8.
адже насправді, попри звіти, – цей повітовий донжуан в сільці Вошива-чвань був битий; та ким – не взнаєш у селян...
9.
Дебати – мало не до бійки! І тут гукнув поштмейстер всім: «Так він же – капітан Копійкин!.. Не чули?! Добре, розповім.
Повість про капітана Копійкина
10.
Вояк; в боях з Наполеоном руки́ позбавивсь та ноги́; він – до столиць, за пенсіоном; там – генерали навкруги;
11.
один йому: чекай указу; а наш: нема ж і на харчі! а той: тримайсь, не все відразу! а цей: не вийду, хоч кричи!
12.
А той: притримай голосисько, начальник тут – іще не ти!.. Й нахабу – у місця́ прописки звелів з конвоєм відвезти...
13.
Чиї тут витримають нерви?! Від звабних Невського суєт, де з фінтерлеями фензерви та розсупе́ делікасет –
14.
вклепатись у ліси рязанські, де брак не те, що трюфелі́в, а у кільці створінь поганських – диви́, щоб сам не околів...
15.
І незабаром вздовж дороги гуляла шайка поселян, а верховодив – одноногий та однорукий атаман».
16.
«Стривай, – поштмейстеру сказали, – та це ж не Чичиков! Коли він був недавно у воксалі – при ньому члени всі були!»
17.
І тут – хтось перший блиснув оком (нема натхненню перепон): «En face і та́к от, лівим боком, цей Чичиков... Наполеон!»
18.
І, ніби в телевікторині, всі завелись навперебій: «Авжеж!» «А слух про факт кончини – навмисно пущено пустий...»
19.
«В Росію з острова Єлени проліз він мимо всіх застав...» «Щоб скарб забрати величенний, який колись-то заховав...»
20.
Й здавалося, пройшла нарада доволі плідно у чинуш... Та все ж – лишилася шарада: причім тут притча мертвих душ?!
21.
У Собакевича спитали – він мало їх не взяв на сміх: мовляв, людей продав не хлялих (він слову зрадити не міг).
22.
А що про це Манилов скаже?.. Манилов – ворог всіх обмов, на бій іти в святому ражі за Пал Іванича готов!
23.
Тоді звернулись до Ноздрьова... І він – відкрив їм все довкіл! Що Чичиков мав намір знову померлих витягти з могил;
24.
що він – Суддя упущень прикрих та Слідчий надважливих справ; що губернаторшу він викрав; що ніби сам допомагав...
25.
Коли ж дійшло до Бонапарта у хмарах чарівної лжі – від злив ноздрьовського азарту втекли зажурені мужі.
26.
А прокурор – хоч пройда лютий, але ж душевний чоловік – узяв і вмер з цієї смути, віддавши душу сам навік.

Глава десята

1.
Три дні чутки про мертві ду́ші міське тривожили життя; а той, що спокій всіх порушив, – де са̀м призвідник сум’яття?
2.
А Пал Іванич після балу злегенька, як на жарт, заслаб; аж ось, enfin, застуда спала, у гості можна вже хоча б.
3.
Та що за явище відразне, де попередня благодать? То всі були такі люб’язні, а тут – приймати не велять...
4.
А ввечері – до нього в номер упхавсь, все валячи навкруг, натури щирої феномен – Ноздрьов, – як найніжніший друг.
5.
Нови́ни всі – в однім абзаці: «Учора ґиґнув прокурор; що ти – підробник асигнацій, всі знають, це вже не фурор;
6.
й чому запав ти так раптово на губернаторську дочку? Тікаєш з нею? Я готовий надати поміч будь-яку...»
7.
Ось тут наш Чичиков і втямив: пора лишити цей поріг і мчати власними путями, не стримуючи вільний біг!..
8.
Ноздрьова – геть; лакей Петрушка – давай збирати чемодан; помити бричку-легковушку був гнаний кучер Селіфан;
9.
на ранок куплені у лавці в дорогу: смажене курча, доречні скрізь варе́ні я́йця і два гарячих калача;
10.
та тут, в руслі старої звички – ах, Селіфан! такий кретин! – прийшлось ладнати ко́зла брички, та ще й кувати конячин;
11.
аж от – попхали, слава Богу, уже на свіжих вухналях; бідняги прокурора дроги якраз їм перетнули шлях,
12.
і Чичиков згадав прикмету, що стріти похорон – до втіх (й додам від себе по секрету: смерть прокурора – втіха всіх).
13.
І ось – дорога. Знов – на трійці, і око тішать ве́рсти злі; шлагбауми, мости, путівці, багаття, тліюче в імлі,
14.
обози, станції, трактири, ходак у стертих личаках, ридвани, ниви, села сірі, і небокрай, і знову шлях...
15.
О Русь! Як бідно, незати́шно, порожньо-рівно у тобі; світання сиве, небо сніжне і мокра ґава на вербі...
16.
Та мчиться трійка в даль безкраю, хоч кінь чубарий – все хитрить; на ко́злах – не любитель чаю, прихильник пінника сидить;
17.
сідок проігнорує натяк і скине білий вінчик роз, а ду́ші – їдуть і не платять, їх дуже тішить цей курйоз.
18.
Кури́ть дорога, зірка сяє, гримлять мости... Куди ти мчиш? Дай відповідь! Не відвічає. Ну, й не потрібно нам, облиш.
(Січень – жовтень 2025)

Глава первая

1.
Ну что ж, «поэма» – так поэма. А нефиг было заливать! Рифмовка нынче – не проблема. И с ямбом – тоже благодать.
2.
Итак, вот на́ша сказка на ночь, наш, так сказать, декамерон... Зовут героя – Пал Иваныч; из рода Чичиковых он.
3.
Его отец был честных правил, – берёг честь смолоду; и вот в наследство – лишь завет оставил: «Копейка рубль бережёт».
4.
Павлуша, став приписан к школе, нажить задумал капитал: он запасённые франзоли с наценкой в классе продавал.
5.
(Но, впрочем, это всё ж не значит, что в кабалу он бедных влёк, – он пас лишь тех, кто побогаче; да и поболе с них «припёк».)
6.
Был стоек – ущипни-ка, ну-ка! – и, хоть немного плутоват, но с похвалой по всем наукам снискал отменный аттестат.
7.
Вступив на службу, начал с жаром: умыт, приветлив и смышлён, и дочь начальника... Недаром продвинулся в карьере он!
8.
Из тонкости не брал он взяток, а только через писарей. Та́к стал хорош собой и гладок, что хоть жени его скорей!
9.
Но вдруг случилась передряга, pardon, «превратности судьбы»: уволен с места был бедняга, – другим образчик был дабы.
10.
Но Чичиков был крепок духом; по чести, наш герой – герой! не сдался он (не верьте слухам), как кое-кто у нас порой.
11.
Он поступил служить в таможню; и были все восхищены тем, ка́к ретиво и надёжно он интересы блюл казны.
12.
Он был упорен и неистов: ужо лукавым шельмецам! Он всех извёл контрабандистов... А контрабанду – сладил сам.
13.
(Предвижу ваше тут желанье клеймить его: мол, вор и тать! Но всё ж позвольте в оправданье буквально пару строф сказать.
14.
Пока в державе царь лоснится – на что идут налоги, ну?.. Ведь не на школы и больницы, а на дворцы да на войну.
15.
И Чичиков был прав, пожалуй, что богател по мере сил; хотя и был он ушлый малый, но вдов-сирот – не разорил.)
16.
Но всё погибло в одночасье: подельник – сообщил властям... Сам на себя навлёк несчастье! Зачем? – ну да: cherchez la femme.
17.
Одну бабёнку черноброву не поделили. Так-то, брат! (Штабс-капитану Шамшарёву она досталась, говорят.)
18.
Герой наш в этой заварушке почти остался гол и бос... Тут Александр Сергеич Пушкин зазвал его к себе на штосс.
19.
Пред тем – какому-то злодею все деньги Пушкин проиграл, так на́ кон ставил он идею, ка́к можно б сделать капитал.
20.
А Чичиков: «Ну что, брат Пушкин, иду ва-банк, уж коль я зван! Вот всё, что есть: лакей Петрушка и с бричкой кучер Селифан».
21.
И надо ж: выиграл, каналья! Кто не азартен, счастье – с ним... Разыгранную в этой талье – сейчас идею разъясним.
22.
Казна велит в «ревизской сказке» умерших числить как живых (поскольку хочет до огласки взимать налог подушный с них);
23.
так набери таких, где можно, и заложи – «живых»! – в казну; и огребёшь вполне надёжно тысчонок сотню не одну.

Глава вторая

1.
А что сей Чичиков за птица? Ужель почтенный господин? С ним чичкаться – вполне ль годится? И верно ли, что дворянин?
2.
А вот представьте: он – чиновник VI класса, да-да-да, что по-пехотному – полковник; très bien! вот так-то, господа!
3.
Надел в губернии Херсонской он вправе даром получить – и хоть из дебри пошехонской туда крестьян переселить...
4.
И вот он в знаменитой бричке вкатил в губернский город N.; в неделю всем вошёл в привычку, стал общества заметный член;
5.
с землевладельцами был мил он и душ выказывал сродство; уж Собакевич и Манилов к себе в поместья ждут его...
6.
(Ах да, ещё предмет преважный: где спал, что кушал наш герой? Он жил в гостинице вальяжно; при ней в трактире – ел порой
7.
извечный пирожок слоёный, с капустою сосиски, щи, пулярку, огурец солёный... Ну, в общем, барин, не взыщи.)
8.
Ну что, в Маниловку? Поедем! От города 15 вёрст. Там угостят, глядишь, обедом, да и коням найдут овёс...
* * *
9.
В «английском» парке, состоявшем из клумб сирени там и тут, темнел – в обычном духе нашем – в зелёной тине мелкий пруд.
10.
Над ним беседку некий гений поставил, надписавши: «Храм уединённых размышлений» (должно́ – курить по вечерам).
11.
Манилов был уж на крылечке. Каков собой? – из тех натур, что всем приятны без осечки; голубоглаз и белокур;
12.
со всяким – искренне приветлив, образчик ласковых манер; к приказчику совсем не въедлив (хоть был когда-то офицер);
13.
доверчив и к своим крестьянам (их было – сверх двухсот дворов); не толст, скорее, плотен станом; ни стар, ни молод, но здоров;
14.
в трактире – курицу закажет, велит телятинки ввернуть, паштет из печени уважит, но съест всего – лишь по чуть-чуть;
15.
к супруге – чувства не поблёкли, и радовал двух деток вид: семи годочков Фемистоклюс и шестилеточек Алкид;
16.
супруга, Лизанька Иванна, ему играла мастерски по вечерам на фортепьяно, а днем – вязала кошельки.
17.
Он был немножко слишком сладок, мечтатель, – чересчур слегка; но, право, этот недостаток простителен наверняка...
18.
Был дан обед. Простой, по-русски: мясные щи, баранья кость, к домашнему вину закуски... Засим – в салон был прошен гость.
19.
В курительной, слегка взопревши, как в омут Чичиков – бултых: продайте, мол, крестьян умерших, что в «сказке» значатся в живых.
20.
Смущен Манилов, огорошен; но урезонен был вполне, что всё – légal, к тому ж – от пошлин еще и выгода казне.
21.
Тогда Манилов – нет, он лучший! пусть не умён, но щедр и мил! – взял на себя оплату купчей, а мёртвых – просто подарил;
22.
да съездить в город обещался, чтоб купчую оформить там... С ним долго Чичиков прощался – и отбыл дальше по делам.
23.
Манилов же, вдаль грёзой званный, мечтать уселся, как всегда... что если вдруг бы Пал Иваныч стал жить на том конце пруда,
24.
тогда бы – вот таким манером они бы мост бы возвели с таким высоким бельведером, что и Москву видать вдали;
25.
и государь, узнавши дале о дружбе этакой без ссор, обоим дал бы по медали; и прочий всякий разный вздор.

Глава третья

1.
В рессорной бричке катит барин. На козлах – кучер Селифан. С конями нынче фамильярен: он из гостей, он сыт. И пьян.
2.
– Ты брось хитрить! Смотри, приятель! – корит чубарого коня. – Гнедой – везёт, и Заседатель, а ты... Дождешься у меня!..
3.
За разговором, назиданьем – он проворонил поворот; и – как всегда: когда застрянем – и темь стоит, и дождь идёт...
4.
Куда-то занесло их в поле; лишь колокольчик – дин-дин-дин... И страшно, страшно поневоле среди неведомых равнин...
5.
Но – чу! – вдруг слышен лай близенько... В какую-то попали глушь. Как оказалось – деревенька на этак восемьдесят душ.
6.
Усадьба – притаилась словно, а в ней – хозяйка... Какова? – Настасья, сударь мой, Петровна, Коробочка. В летах. Вдова.
7.
Она сама вела хозяйство, и, пусть не быстрого ума, не допускала разгильдяйства, и не скудели закрома;
8.
производила на продажу свиное сало и пеньку, гречиху, мясо, крупы, пряжу, и мёд, и перья, и муку...
9.
Она прислужнице, Фетинье, велела гостю постелить; тот умостился на перине – и ну́ рулады выводить...
10.
Как утром гость ночной проснулся – Коробочка накрыла стол; невольно Чичиков запнулся, когда осмотр произвел:
11.
грибочки, пряглы, скородумки, лепёшки с луком и снетки, припёки с маком, с виду хрумки, в коровьем масле пирожки,
12.
да шанежки с румяной коркой, их запах – аппетит разжёг... Ну что, блинков он скушал горку и пресный с яйцами пирог;
13.
пил чай с фруктовою водою – но не забыл про интерес. Полегче надо б со вдовою... Хотя – к чему тут politesse?
14.
Намедни опыт заимевши – на дело сразу он налёг: – За скольких, матушка, умерших подушный платите налог?
15.
– Осьмнадцать душ, уж как уж плохо, за каждого – по два рубли... – А вы их мне продайте, чохом. – Да как же так? Из-под земли?..
16.
– Да нет же, только на бумаге! – Боюсь я, что продешевлю... Он долго бился с ней, бедняга, и дал за душу по рублю.
17.
(Да не в рублях тут было дело, а вот – caprice у ней таков, что оказаться не хотела в числе, как говорят, «лохов»...)
18.
Что ж, под диктовку деловито скропал реестр умерших он («Петром Неуважай-корыто» притом немало поражён);
19.
а также – ей письмо составил к знакомому из городских, чтоб за неё тот, в русле правил, мог действовать от сих до сих.
20.
И – в путь. От города намедни загнули верст на 60, – вот, Селифан, твои где бредни! Давай-ка, стало быть, назад...
21.
Ах да: девчонку Пелагею послали указать им путь, чтоб снова эти ротозеи не заплутали как-нибудь.

Глава четвертая

1.
Трактир при столбовой дороге – не для столичных тех господ, что гложут устерс да миноги (приняв пилюлю наперёд);
2.
да, для господ не супер-важных – а средней, так сказать, руки в просторах нашенских сермяжных стоят по трактам кабаки:
3.
уж эти – смотришь, поросёнка возьмут на станции одной, да на другой – ещё впросонках закусят свежей ветчиной,
4.
на третьей – спросят осетрины иль запеканной колбасы, а после – за́ стол сядут чинно в какие выпадет часы,
5.
и вот – уха стерляжья, на-ка, у них ворчит уж на зубах, и к ней сомовья кулебяка съедается не впопыхах...
6.
Наш Чичиков – из сих созданий: в обед к трактиру подоспел, вошёл – и с хреном и сметаной не чванясь поросёнка съел.
7.
И тут в трактир влетел чернявый, румяный, свежий – будь здоров! – весёлый, громкий, моложавый – лет тридцати пяти – Ноздрёв.
8.
(С ним был и зять его Мижуев, – ну, то есть, муж его сестры; но что́ зря лезть нам в жизнь чужую? – зять ни при чём, он вне игры.)
9.
Ноздрёва Чичиков приметил на днях на городском балу... иль нет, скорее, на банкете... но точно – в карточном углу.
10.
Итак, Ноздрёв. Вдовец нестарый, ненужных двух ребят отец; кутила, враль, картежник ярый, от широты души подлец, –
11.
имел невинную страстишку нагадить ближнему слегка: пустить о ком-то слух-пустышку, иль брак расстроить земляка...
12.
«Ба, Чичиков!» – и вмиг, шумливо, стал в гости звать, неукротим; и тот, в расчёте на поживу, не устоял, поехал с ним.
13.
Ноздрёв же – дома так стал въедчив! Вдруг перешел на «ты», нахал, повёл расплывчатые речи, и долго хвастался и врал:
14.
про редкую собак породу, про ярмарку и свой загул, ка́к выгодно купил, где́ продал, что́ выиграл и ка́к продул;
15.
графиню совратил какую (розетка, сюперфлю, bonbon); како́в милашка Поцелуев (штабс-ротмистр драгунский он);
16.
ка́к якобы кутил покруче вояк драгунского полка, и ка́к Кувшинников, поручик, во сне намял ему бока;
17.
ка́к широка его натура, и ка́к распил намедни он «Clicquot» – представьте! – «матрадура», да бургоньон, как шампаньон!..
18.
Потом показывал он псарню; он как отец был псам своим, и – нет созданья благодарней! – взаимно ими был любим...
19.
Засим обед был: здесь – горелый, а тут – сырой... короче – плох; и ужин – ну, что хочешь делай; и сон, – в постели, полной блох.
20.
Да, кстати: Чичиков Ноздрёва о душах спрашивал вечор... Ох, зря! Но вылетело слово – не остановишь разговор.
21.
В пылу Ноздрёв неподражаем, завёлся: «Выиграй на спор!.. не хочешь? ну, давай сменяем!.. метнём банчок!» – и прочий вздор;
22.
а, получив отказ, со злости совсем уж дерзости понёс, и приказал: лошадкам гостя давать лишь сено, не овёс...
23.
Как утро, Чичиков – к упряжке; но тут Ноздрёв пристал опять: давай, мол, разыграем в шашки, мол, в них никак не сплутовать.
24.
«Изволь, сыграю». – «Сделай милость!» Они вернулись в дом и дым – и дружно над доской склонились, как Бендер с Ласкером каким.
25.
«Давно не брал я в руки шашки», – в усы Чапаев бормотал... (Ох, нет... дурацкая промашка... Конечно, Чичиков! Скандал...)
26.
«Уж знаем, ка́к вы в шашках плохи», – бурчал Ноздрёв себе под нос, и эдак рукавом, пройдоха, вперёд две шашки перенёс.
27.
«Ах, так!» – воскликнул Пал Иваныч, спиною отодвинул стул – и, чуть не повалившись навзничь, как шашкой, шашки все смахнул.
28.
«Ах, так! Да ты, брат, финтифлюшка! – вскричал Ноздрёв, взбесясь слегка. – Эй та́м, Порфирий! Эй, Павлушка! А ну-ка, бейте фетюка!»
29.
И дело б кончилось злонравно; на счастье Чичикова, тут явился капитан-исправник: Ноздрёв за что-то вызван в суд.
30.
И Чичиков, скользнув без шума, прыг в бричку и – гони в разнос!.. Чубарый конь тащил и думал: «Вот дрянь Ноздрёв! Зажал овёс...»

Глава пятая

1.
Ка́к кривопутки ни плелися, зловредную являя прыть, – настало нашему Улиссу и к Собакевичу прибыть.
2.
(В пути – он наблюдал методу проблем решенья на Руси, сшибясь с коляской встречной сходу, – без жертв, по счастью, Dieu merci:
3.
сбежался люд, – мол, не сплошаем, лошадок мигом разведём! – и вечные Митяй с Миняем садились без толку верхом...
4.
И про себя шепнул наш витязь, довольно умный человек: мол, вы, друзья, как ни садитесь – вам не решить проблем вовек.)
5.
Михал Семёныч Собакевич имел недюжинный хребет; не ведал никакую немочь, хоть прожил сорок с лишком лет;
6.
он всё в упористом порядке в своей деревне содержал; всё было крепко, без пошатки; без блеску, да, – так ведь не бал...
7.
В делах надежён был и хваток, а с мужиками – справедлив; имелся, правда, недостаток, – он как Зоил был злоречив.
8.
Но впрямь порок ли это, впрочем? Без критики за всякий грех – чиновник дерзок и порочен, а Собакевич знал их всех:
9.
«Мошенников там целый ворох, что ни разбойник, то масон; оди́н приличный, – в прокурорах, но, entre nous, свинья и он.»
10.
Жена его – не то чтоб чванна, но авантажна, так сказать; звать – Феодулия Иванна; хозяйка – чудная, вся в мать.
11.
«Прошу к столу», – она сказала; мужчины – взяли по одной и закусили для начала соленьями и ветчиной.
12.
«Ах, душенька, – сказал хозяин, – а щи сегодня хороши!» И к щам взял кус – почти бескраен, в размере широты души –
13.
известной в наших весях «няни» (эх, сам отведал бы такой!) – шпигованной кишки бараньей, с мозгами, гречей и мукой;
14.
затем был бок бараний с кашей, который наши едоки до крошки съели, жир стекавший стерев салфеткой со щеки;
15.
затем – пойди соври, что мелки – ватрушки, – каждая из них не умещалась на тарелке (но это, впрочем, лестный штрих);
16.
затем – индюк в размер телёнка, набитый, как ему и след, яйцом, и рисом, и печёнкой... И этим кончился обед.
17.
«Ну вот, – сказал хозяин, – славно! А устриц всяческих haut-goût, лягушек, фрикасе отравных – я даже видеть не могу!»
18.
В гостиной подали варенье из редьки, сваренной в меду, и тут-то гость завёл в смущенье туманно речь про ерунду:
19.
на чём помещик богатеет и че́м живет, и почему, когда простой продукт имеет, не нужно мёртвых душ ему...
20.
Но Собакевич – дока тоже; он молвил, без гримас и драм: «Вам нужно мёртвых душ? Ну что же, я самых лучших вам продам:
21.
вот вам Михеев, – эх, каретник! рессорных бричек виртуоз, а что запойный – это сплетни! уснул в сугробе и замёрз;
22.
Степан по кличке Пробка, – плотник, был росту трёх аршин с вершком; печник Милушкин, – ох, работник! и нрава трезвого притом;
23.
Максим Телятников, сапожник, хмельного в рот не брал, ей-ей; иль вот ещё – купец-оброшник Сорокоплёхин Еремей...»
24.
И Чичиков, прослушав чинно, како́й всё справный был народ, за душу дал по два с полтиной, и 25 рублей вперёд.
25.
Насчет формальностей: срядились быть завтра в городе вдвоём... И – в путь! Пусть он – тяжёл, извилист, но и удачи ждут на нём:
26.
от Собакевича узналось, что рядом тут, в пяти верстах, помещик Плюшкин, скряжный малость, имение расстроил в прах;
27.
и крепостные с укоризной (признаться, я и сам не рад, да уж оставим эвфемизмы) его прозвали – «драный зад».

Глава шестая

1.
Жил-бы́л в усадьбе на опушке с семьёй помещик, бодр, но зрел; то был Степан Иваныч Плюшкин; он тысячью крестьян владел.
2.
В делах он слыл авторитетом, и неспроста иной сосед к нему стремился за советом (и оставался на обед).
3.
В поместье жило всё: валяльни, в цехах столярные станки, прядильни, мельницы, катальни и лесопилки у реки...
4.
Радушна и мила хозяйка; две розы-дочки; славный сын; француженка (un peu зазнайка); француз-учитель; пара псин...
5.
Но счастье – дым, не врут старушки, судьбу не схватишь под уздцы: хозяйка умерла, и Плюшкин – стал скуп, как многие вдовцы;
6.
а вскоре – дочка, Александра, к хлыщу сбежала под венец, к штабс-ротмистру; без реприманда проклятье вслед шепнул отец.
7.
Француженке, причастной к бегству, съезжать велели со двора; сын вырос и приставлен к месту, и гувернёру – прочь пора.
8.
Но сын подался в офицеры, хоть Плюшкин-старший против был; отцовы разыгрались нервы, он сына проклял и забыл.
9.
А тут и младшая из дочек от лихорадки умерла, – судьба терзала всё жесточе; болезнь – сломила дух дотла.
10.
Его сварливы стали речи, и как-то прыгала рука; он стал угрюм и недоверчив, и превратился в старика.
11.
Ему казаться стало, будто любой его надуть хотел; покупщики его продукта решились не иметь с ним дел.
12.
И вот – он жил в огромном доме, среза́л расходы на свечах, бумажки, крошки экономил, над кучею обломков чах –
13.
а хлеб в скирдах, сыры в подвалах – сгнивали дочиста пока; сукно на складах истлевало; твердела в залежах мука;
14.
в усадьбе стены были в гнили, сквозь крышу заливало скарб; и ветхость двух церквей хулили отцы их, Карп и Поликарп.
15.
Однажды с Оноре Бальзаком случилася поломка вдруг (он мимо мчал по буеракам из Украины в Петербург);
16.
он к Плюшкину забрёл с конфузом, но впредь – закаялся навек: подобно из Москвы французам, бежал Бальзак, твердя: «Гобсек...»
17.
Вот в эту гиблую деревню на бричке Чичиков влетел; картину обозрел плачевну – и сходу понаделал дел.
18.
Забрать себе он обещался 120 с лишком мёртвых душ, – ведь бедный Плюшкин сокрушался, что подати платить не дюж;
19.
тут Плюшкин вмиг смекнул науку: всучил и беглых целый пук – по 32 копейки штука, почти что 80 штук!
20.
Средь них – Никита Волокита, дворовый человек Попов, Карякин (в рекруты забритый) и некий Абакум Фыров...
21.
Но недосуг нам список тискать: уже, вон, Плюшкин настрочил к знакомцу в городе записку, чтоб тот поверенным побыл.
22.
И по привычке благородной он угощение припёр: кулич засохший прошлогодний и с ним – почти без мух ликёр.
23.
Но Чичиков сказал любезно: «Уж пил и ел! И пьян, и сыт!» Простился. Вышел. В бричку влез он – и вот уж к городу трусит.
24.
А Плюшкин думал: «Ну и хваток! Во́т этот Чичиков дурак! Хотя живу седьмой десяток, а редко радовался так!»

Глава седьмая

1.
Наутро, соскочив с постели, считает Чичиков свой куш: он стал почтеннейший владелец четырехсот почти что душ!
2.
Скорей! оформить их по штату! до самой крохотной души! – и он в гражданскую палату, забыв про завтрак, поспешил.
3.
Иван Григорьич, председатель, там пребывавший во главе, – уж Чичикову стал приятель заране, во второй главе;
4.
начальственной красуясь силой, он сладить дело дал приказ; да Собакевич и Манилов уже явилися как раз;
5.
ах да, Коробочка и Плюшкин... но вот – поверенные их; а Трухачевский и Бегушкин пошли в свидетели на чих;
6.
Иван Андреевич, почтмейстер, был также зван, и не перечь! (он был по прозвищу известен «Иван Андрэйч – зи шпрэхэн дэйч»);
7.
попал в свидетели без споров и протопоп отец Кирилл; 500 рублей казённых сборов герой наш тут же уплатил...
8.
Ну, Пал Иваныч, Бог вам в по́мочь, купили тыщ на сто крестьян! (А секретарь Иван Антоныч «спасибо» опустил в карман.)
9.
Теперь – покупку вспрыснуть вместно, иначе – будет не ахти; а с этим надо – уж известно! – к полицеймейстеру идти.
10.
И точно: Алексей Иваныч квартальных кликнул – и в момент имели наши бонвиваны от ряда рыбного презент:
11.
там были балыки, севрюжки, белуга, сёмга, осетры, селёдки, языки, копчушки, все виды паюсной икры...
12.
И кухня тоже не отстала: был с головизной расстегай, да пряженцев сортов немало, пирог с груздями, – налетай!
13.
Взлетали дружно рюмки с водкой, шипел шампанских фляжек хор; бутылок с рейнским вздох короткий, венгерского тугой напор...
14.
И Чичиков, в душевном взлёте, изящно опершись о стол, «Посланье Вертера к Шарлотте» вдруг Собакевичу прочёл
15.
(которое, по слухам, Ленский, когда сбирался на дуэль, приплёл, по моде деревенской, в письме к своей mademoiselle):
16.
«Иду в объятья вечной ночи, на землю хладный упаду; Творенье смертью опорочив, быть может, окажусь в Аду;
17.
поглотит медленная Лета, забудет мир меня, – ну что ж! Придешь к надгробию поэта и нежную слезу прольёшь...»
18.
Но – стоп: увлёкся он немножко, и как-то даже клонит в сон... Adieu! На прокурорских дрожках в гостиницу уехал он;
19.
и там, велев для переклички построить купленных крестьян, уснул в одежде, – с непривычки, он в жизни не бывал так пьян!..

Глава восьмая

1.
Эх, Чичиков! Ему б – уехать, в Симбирск, Рязань иль Кострому... Но нет, губернские утехи вскружили голову ему.
2.
И он на месте оставался, поддавшись мнимому теплу; чего хотел? не тур же вальса на губернаторском балу...
3.
Уж он, наш «миллионщик» мнимый, дождался, Пушкину под стать, эпистолы от анонима:
«Нет, я должна к тебе писать!
4.
Что́ наша жизнь? юдоль печали. Что́ свет? холодная толпа. Давай сбежим в иные дали от вавилонского столпа,
5.
где люди в кучах, за оградой, в неволе душных городов не дышат утренней прохладой, ни вешним запахом лугов!
6.
Две горлицы грустя укажут тебе, мой друг, мой хладный прах...» –
и прочие еще пассажи в кудрявых этаких стихах...
7.
Но вот и бал! Букет сюрпризов, парад матрон и примадонн; грузинский князь Чипхайхилидзев; мазурки, вальсы, cotillon;
8.
намёки, тонкие чертовски; француз Куку, рыжеволос; Беребендовский, Перхуновский – всё поднялось и понеслось...
9.
И вдруг – раздался смех зловещий, нетрезвый и глумливый рёв: «А где ж херсонский наш помещик?..» – Конечно, это был Ноздрёв.
10.
«А, Чичиков, фальшивый барин! Удачно ль мёртвых сторговал?» – Ноздрёв, в своем репертуаре, не медлил учинить скандал.
11.
Он вмиг был выгнан, оконфужен; но Чичиков – стал скучен тут, поник, едва отведал ужин и убыл в жалкий свой приют.
12.
Но до конца еще не ведал, насколько плохи-то дела: Коробочка – вот непоседа! – в тот вечер в город прибыла;
13.
у протопопа, хлебосола, пристроилась накоротке (в дому за церковью Николы на Недотычках, в тупичке) –
14.
и приступила к выясненью, кака́я мёртвых душ цена, и, по незнанью иль затменью, не промахнулась ли она.
* * *
15.
...Хоть за окошком – утро ранье, успела протопопша уж шепнуть соседке, Софь-Иванне, о скупщике загробных душ;
16.
а та – к подружке, прокурорше, к Аннэт Григорьевне скорей; стал инцидент мрачней и горше в переложении у ней;
17.
две дамы, словно в лихорадке, всего сюжета спряли нить – и кинулись: свои догадки по городу распространить.
18.
Засуетился город в раже, из нор повылезли на клич пенёк Сысой Пафнутьич даже, Макдональд Карлыч, старый хрыч, –
19.
как будто на ухи расхлёбку из двухаршинных стерлядей, приобретённых врасторопку всем миром за 500 рублей...
20.
И все философы повально, что населяли город N., попали, скажем фигурально, к одной из двух концепций в плен:
21.
старалися матерьялисты найти, в чём с мёртвых барыши; иные же, с душою чистой – порыв здесь видели души...
22.
Конечно, речь идёт о дамах, они – наш пламенный отряд! На суть событий тех же самых у женской партии – свой взгляд:
23.
мол, души те – absurde вприскочку; а Чичиков – сатир почти, он губернаторскую дочку решился тайно увезти;
24.
при сватовстве по политесу – отказ, вишь, матерью был дан, поскольку прежде у повесы и с нею тайный был роман;
25.
жена, которую он бросил, письмо прислала, всё в слезах, и губернатор в сём вопросе стал тоже против вгорячах;
26.
вот Чичиков, втянув Ноздрёва, побег и сочинил как раз; а души эти... право слово, прикрытье для отвода глаз!
27.
Другая партия, мужская, судить взялась по существу... Но тут мы, сей роман верстая, начнем отдельную главу.

Глава девятая

1.
Мужи губернского масштаба, полковники конторских крыс, устроив нечто вроде штаба, к полицеймейстеру сошлись.
2.
Все спали с лиц, ужались словно от этаких тревожных дел; Семён Иваныч (из масонов) – и тот заметно похудел...
3.
Что́ этот Чичиков за цаца? – преважный разгорелся спор. – Гравёр поддельных ассигнаций? Вышестоящий ревизор?
4.
И что за мертвецы лукавы? Не жертвы ль городских больниц? (Инспектор лекарской управы тут сник и стал багроволиц.)
5.
А может, вспомним случай скользкий: с той драки эти мертвецы, когда зашибли усть-сысольских сольвычегодские купцы?
6.
А скинулись по восемь сотен, и вот – «естественная смерть»... (Полицеймейстер стал бесплотен и счел уместным онеметь.)
7.
Иль дело, близкое по дате: не мстит ли нам из-под земли Дробяжкин, земский заседатель, – за то, что средь чумных зачли?
8.
Ведь он, сказать по правде если, – слывя по бабам ловкачом, прибит парнями Вшивой-спеси; но кем - не сыщешь нипочём...
9.
И вдруг почтмейстер влез с идейкой (Иван Андрэйч – зи шпрэхэн дэйч): «Да это ж – капитан Копейкин!.. Не знаете?! Готов развлечь:
Повесть о капитане Копейкине
10.
Служил; в войне с Наполеоном руки лишился и ноги; он – в Петербург, за пенсионом, к наместнику: мол, помоги!
11.
А тот ему: мол, жди решенья; а наш: нет денег на еду! а тот: кончай-ка словопренья! а этот: с места не сойду!
12.
А тот: мол, камешки-то склизки, свою, мол, поумерь-ка прыть! И повелел: в места прописки с фельдъегерем препроводить.
13.
Представьте: из столицы яркой, где запах лакомств в ноздри лез, где с финтерлеями пулярка и рассупе деликатес –
14.
в леса рязанские глухие, где нет не то, что трюфелей, а в окружении стихии – гляди-ка, сам не околей...
15.
И вскоре на большой дороге шалила шайка поселян, а верховодил – одноногий и однорукий атаман.»
16.
«Э, нет! – почтмейстеру сказали, – мы эту байку разогнём: был Чичиков на днях в воксале, и члены были все при нём!»
17.
И тут внезапно первый кто-то был вдохновеньем осенён: «En face и так, вполоборота, наш Чичиков... Наполеон!»
18.
И, словно в телевикторине, все загалдели вперебой: «Ведь точно!» «Слух же о кончине – нарочно пущен плутовской...»
19.
«Он с острова Святой Елены в Россию поспешил впролаз...» «Чтоб клад вернуть себе бесценный, который спрятал прошлый раз...»
20.
И так всё ладно, стройно, гладко сложилось разом у чинуш... Но вот ещё одна загадка: причём здесь притча мёртвых душ?!
21.
Тогда был Собакевич спрошен; его ответ был сух и строг: крестьян продал живых, хороших (нарушить слово он не мог).
22.
А что об том Манилов скажет?.. Манилов – вовсе был герой, взъярился в благородном раже, за Пал Иваныча – горой!
23.
Решились расспросить Ноздрёва – и во́т кто всё им подтвердил! Что Чичиков намерен снова достать умерших из могил;
24.
что маршала имеет титул; что от Сената он фискал; что губернаторшу похитил; что сам ему-де помогал...
25.
Когда ж черёд до Бонапарта дошёл в потоке дивной лжи – от брызг ноздрёвского азарта бежали бедные мужи.
26.
А прокурор – хоть плут отпетый, но ведь душевный и живой! – вдруг взял и помер в смуте этой, расставшись с собственной душой.

Глава десятая

1.
Три дня о мёртвых душах слухи смущали слабые умы; а что́ виновник заварухи, где́ сам причина кутерьмы?
2.
А Пал Иваныч после бала слегка, вполшутки занемог; но вот, enfin, простуда спала, – визиты сделать есть предлог.
3.
Но что за казус безобразный, где други делись? Так-то, брат: то были все полны приязни, а вот – не принимать велят...
4.
А к ночи – к Чичикову в номер явился, невзначай и вдруг, напорист, шумен и нескромен – Ноздрёв, – как самый нежный друг.
5.
Все новости – в одном абзаце: «Вчера скончался прокурор; что ты́ – поддельщик ассигнаций, понятно всем с недавних пор;
6.
и отчего ты так нацелен на губернаторскую дочь? увозишь тайно, в самом деле? но ладно, я готов помочь...»
7.
Вот тут-то Чичиков и понял: пора покинуть скучный брег, пусть вдаль его уносят кони, свой вольный не смиряя бег!..
8.
Ноздрёва – вон; лакей Петрушка сбирать поставлен чемодан; готовить бричку-легковушку отправлен кучер Селифан;
9.
наутро – куплены в лавчонке (поторговавшись сгоряча) крутые яйца, полцыплёнка и два пшеничных калача;
10.
но тут, по вечной русской свычке – ах, Селифан! каков злодей! – пришлось чинить перёд у брички, да заодно – ковать коней;
11.
а там – и выехали, с Богом, упаковавшись как-нибудь; бедняги-прокурора дроги пересекли им, кстати, путь,
12.
и вспомнил Чичиков примету, что встретить гроб – сулит успех (а от себя – добавлю эту: смерть прокурора – праздник всех).
13.
И вот – дорога. Вновь – на тройке, и вёрсты тешат праздный взор; мосты, шлагбаумы, постройки, в тумане тлеющий костёр,
14.
рыдваны, серые деревни, в лаптях протёртых пешеход, обозы, станции, харчевни, паров и озимей черёд...
15.
О Русь! Как бедно, неприютно, пустынно-ровно всё в тебе; седое утро в небе мутном и крик вороны на столбе...
16.
Но мчится тройка удалая, хоть конь чубарый – всё хитрит; на козлах, жмурясь и зевая, любитель пенника сидит;
17.
седок проснётся на закате – и сбросит белый венчик роз, а души в багаже – не платят ни за проезд, ни за провоз.
18.
Дымит дорога, плещет Лета, гремят мосты в мельканье лет... Куда несёшься? Нет ответа. Да и не нужен нам ответ.

Примітки перекладача


Поема О.В.Некрасова містить чимало посилань на літературну класику; вони перелічені у даних примітках.
Автор використовує, як один із засобів надання іронії, ряд загальновідомих французьких слів та виразів у оригінальному написанні. У перекладі, на жаль, не вдалося відтворити такі галліцизми:
  • pardon
  • très bien
  • Dieu merci
Тому в інших місцях перекладу були додані, для рівного рахунку, такі вирази:
  • vis-à-vis
  • bon ton
  • gueule d’amour


    * Александр Васильевич Некрасов. Классика: сборник поэм. – Москва: ИДРИС, 2021.