– Ей, привіт! 
      – Добридень, друже...
      – Ти уроки вчив?
      – Не дуже...
      Бо мені завадив кіт!
      (Навіть звуть його – Бандит...)
      Ледь підручник я узяв
      й сів за стіл – як чую: «Няв!»
      «Йди-но геть! – кажу коту. –
      Скруту маю я ще ту́:
      вчитись треба, пихтячи...
      Так що – дзусь, і не нявчи!»
      Він же – виліз на стілець,
      й ніби спить, – от хитрунець!
      Тільки бачу я оману,
      і на неї не пристану!
      «Хитрий ти котячий син!» –
      й смик його за хвіст!..
      – А він?
      – Підхопився він спрожогу,
      на стільці подер сукно,
      скинув зошит на підлогу,
      а мені подряпав ногу –
      та і скочив у вікно!..
      Втім, на нього я не злюсь,
      зайвий раз не крикну «дзусь».
      Тільки каже вся сім’я,
      що в усьому винний – я.
      Й заявив я їм ґрунтовно,
      що – обмова це пуста:
      спробуйте самі, шановні,
      втримати за хвіст кота!