Із вікна вагона
Потяг плачеться. В далеч похилу
телеграф простягає дроти.
Пролітає земля спорожніла.
Пролітаю: у землю лягти.
Вся місцевість – така невесела...
І у просторах цих – десь-не-десь
пролітають за селами села,
пролітає за весями весь;
кладови́ща, шинки, і дитина,
що заснула побіля грудей;
там – обідрані зграї хатинок,
там – злиденні ватаги людей.
О Росіє, суворая мати,
це тобі я складаю пісні!
Непутяще життя відридати
дай у тиші безвісній мені.
Потяг плачеться. Далі умиті.
Телеграфні прямують дроти –
у розлоги твої льодовиті, –
на осіннім борвії густи.
Квітень 2025
|
Из окна вагона
Поезд плачется. В дали родные
Телеграфная тянется сеть.
Пролетают поля росяные.
Пролетаю в поля: умереть.
Пролетаю: так пусто, так голо...
Пролетают – вон там и вон здесь,
Пролетают – за селами села,
Пролетает – за весями весь;
И кабак, и погост, и ребенок,
Засыпающий там у грудей;
Там – убогие стаи избенок,
Там – убогие стаи людей.
Мать-Россия! Тебе мои песни,
О немая, суровая мать!
Здесь и глуше мне дай и безвестней
Непутевую жизнь отрыдать.
Поезд плачется. Дали родные.
Телеграфная тянется сеть –
Там – в пространства твои ледяные –
С буреломом осенним гудеть.
Андрей Белый. 1908
|
«Потяг плаче...»
Потяг плаче. У простори рідні
Телеграфна протягнена сіть.
Пролітаю в лани, повні злиднів,
Пролітаю в лани: одпочить.
Пролітають пусті, невеселі,
Пролітають і тутка, і там,
Пролітають за селами села,
Пролітають містечка, міста.
І шинок, і хрести, і дитина,
Що заснула оце у грудей,
І убогії зграї хатинок,
І убогії зграї людей.
Мати-Русь! Це тобі моя пісня,
Це суворій тобі – каяття!
Тут дозволь мені в тиші безвісній
Одридать непутяще життя.
Потяг плаче. В ланах неозорих
Телеграфна протягнена сіть.
Там – у просторах твоїх льодових,
В вітроломі осінньому жить.
Борис Якубський (до 1944)
|