Чарівна сила мистецтва
(Історія, що трапилася з комедіографом
Василем Капністом за царювання Павла I
)
Капніст пієсу я́кось раз
черкнув, на сміх Мольєру,
втомивсь і спить... А в цей же час
цар-батечко – не спить!
Він до театру ніччю вдерсь:
«Показуйте прем’єру!»
Який вкусив монарха ґедзь –
історія мовчить.

Акторів зве антрепренер,
проклявши твір Капніста.
Порожні ложі і партер,
на ярусах – пітьма.
Рвучи́ сердито обшлаги,
умощується в крісло
кирпатий цар, а навкруги –
фельд’єгерів юрма́...

Ось відіграли перший акт.
Величність супить бро́ви.
Актори, попри переляк,
ідуть на сцену знов...
Монарх, піднявши грізний перст,
фельд’єгерю щось мовив;
фельд’єгер браво гаркнув: «Єсть!» –
і швидко десь пішов.

В обіймах сну Василь Капніст
метався на перині, –
мав сон його дошкульний зміст,
депресією тхнув:
що ліз він буцім на Парнас –
і майже при вершині
Моль’єр йому по спині – хрясь!
І в Лету геть зіпхнув...

А це його за спину тряс
фельд’єгер із наказом:
«Писаку взяти – і нараз
заслати на Урал!
І щоб надалі він не смів,
удавшись віршомазом,
писати в’їдливих вірші́в,
як підлий ліберал!»

Й не встиг сказати щось Василь
(для друзів – просто Вася),
як потягнули без зусиль
у сани – і на тракт.
І повезли його трусцем,
й він сам зі стра́ху трясся;
а перед критиком-царем
вже третій грали акт.

Досаду цар відчув таку,
що стриматись несила!..
Фельд’єгер: «Єсть!» – і у Торжку
зупинений Капніст.
Новий доставлено наказ:
«Нікчемного зоїла
заку́ти в ланцюги нараз, –
а щоб хулу не ніс!»

«Та я ж не ніс! – скричав піїт,
трагічно звівши брови. –
Порок я витягнув на світ
в традиціях мистецтв!
Але ж його я викривав,
чому мене в закови?
А в п’ятій дії – покарав,
за що ж мене в Ілецьк?..»

Коваль, похмільний з іменин,
ковав його ледачо;
і враз – фельд’єгер ще один
до них летить учвал!
Капніст, повірте, не хотів,
але зомлів неначе
під гнітом сильних почуттів
російський Ювенал...

Очуняв трохи згодом він,
продер свої очиці;
мабуть, задовгий перегін,
бо зморений конвой...
«Там що́ за місто? Оренбург?» –
питає у візниці.
«Та ні, це місто Петербург», –
відповідає той.

«Як Петербург?» – шепнув Капніст,
ковтаючи оскому.
«Та тут іщѐ прислали вість,
не чули ви, мабу́ть:
наказано вертати вас,
не барячи́сь, додому,
а вам – дедалі на Парнас
второвувати путь!»

Так, вгамувався царський гнів
уже в четвертім акті,
де змій пороку помарнів,
знайшовсь йому угав! 
«Прийнятна фабула оця!» –
цар мовив, і в антракті
вернути автора-митця
фельд’єгеря послав...

Все ближче, ближче Петербург.
Вже п’ятий акт на сцені.
Цар крикнув: «Геній драматург!
Фельд’єгерю, бігом!..»
І от – Капніста встріли вже
гвардійці здоровенні
й везуть, як був, у негліже,
в Зимовий на прийом.

Василь Васильович Капніст
стоїть у Білій залі;
несуть піднос йому під ніс:
глек пива та тарань...
«У, шалапуте! – цар сказав,
вдостоївши медалі. –
Навіщо ти мені завдав
таких переживань!..»

    Ось які були пригоди
    за відсутності свободи!

Лютий 2025
Волшебная сила искусства
(История, приключившаяся с комедиографом
Василием Капнистом в царствование Павла I
)
Капни́ст пиесу накропал
        громадного размеру.
И вот он спит, в то время как
        царь-батюшка не спит:
Он ночь-полночь пришел в театр
        и требует премьеру.
Не знаем, кто его толкнул.
        История молчит.

Партер и ложи – пусто все:
        ни блеску, ни кипенья.
Актеры молятся тайком,
        вслух роли говоря.
Там, где-то в смутной глубине,
        маячит жуткой тенью
Курносый царь, а с ним еще,
        кажись, фельдъегеря.

Вот отмахали первый акт.
        Все тихо. как в могиле.
Но тянет. тянет холодком
        оттуда (тьфу-тьфу-тьфу!).
«Играть второй!» – пришел приказ,
        и, с богом, приступили .
В то время как фельдъегерь: «Есть!» –
        и кинулся во тьму.

Василь Васильевич Капнист
        метался на перине –
Опять все тот же страшный сон.
        какой уж был в четверг:
Де, он восходит на Олимп,
        но, подошед к вершине,
Василь Кирилыч¹ цоп его
        за жопу – и низверг!

За жопу тряс его меж тем
        фельдъегерь с предписаньем:
«Изъять немедля и в чем есть
        отправить за Урал!
И впредь и думать не посметь
        предерзостным мараньем
Бумагу нашу изводить,
        дабы хулы не клал!»

И не успел двух раз моргнуть
        наш, прямо скажем, Вася.
Как был в овчину облачен
        и в сани водворён.
Трясли ухабы, тряс мороз.
        а сам-то как он трясся! –
В то время как уж третий акт
        давали пред царём.

Бледнел курносый иль краснел –
        впотьмах не видно было.
Фельдъегерь: «Есть!» – и на коня,
        и у Торжка нагнал:
«Дабы сугубо наказать
        презренного зоила,
В железы руки заковать,
        дабы хулы не клал!»

«Но я не клал! – вскричал Капнист,
        точа скупые сле́зы. -
Я ж только выставил порок
        по правилам искусств!
Но я ж его изобличил –
        за что ж меня в желе́зы?
А в пятом акте истребил –
        за что ж меня в Иркутск?»

Меж тем кузнец его ковал
        с похмелья непроворно.
А тут еще один гонец
        летит во весь опор.
Василь Васильевич Капнист
        взглянул, вздохнул покорно,
И рухнул русский Ювенал
        у позлащенных шпор...

Текли часы... Очнулся он,
        задумчивый и вялый.
Маленько веки разлепил
        и посмотрел в просвет:
«Что, братец, там за городок?
        Уже Иркутск, пожалуй?»
«Пожалуй, барин, Петербург». –
        последовал ответ.

«Как Петербург?!» – шепнул Капнист,
        лишаясь дара смысла.
«Вас, барин, велено вернуть
        до вашего двора.
А от морозу и вопче –
медвежий полог прислан,
И велено просить и впредь
        не покладать пера!»

Да! Испарился царский гнев
        уже в четвертом акте,
Где змей порока пойман был
        и не сумел уползть.
«Сие мерзавцу поделом!» –
        царь молвил, и в антракте
Послал гонца вернуть творца,
        обернутого в полсть.

Все ближе, ближе Петербург.
        И вот уже застава,
И в пятом акте царь вскричал:
        «Василий! Молодец!»
И на заставе ждет уже
        дворцовая подстава,
И только прах из-под копыт,
        и махом – во дворец!

Василь Васильич на паркет
        в чем был из полсти выпал,
И тут ему – и водки штоф,
        и пряник – закусить.
«У, негодяй! – промолвил царь
и – золотом осыпал. –
Пошто заставил ты меня
        так много пережить?..»

    Во как было в прежни годы,
    Когда не было свободы!

Юлій Кім. 1984

¹ Тредиаковский.