Чарівна сила мистецтва
(Історія, що трапилася з комедіографом
Василем Капністом за царювання Павла I)
Капніст пієсу я́кось раз
черкнув, на сміх Мольєру,
втомивсь і спить... А в цей же час
цар-батечко – не спить!
Він до театру ніччю вдерсь:
«Показуйте прем’єру!»
Який вкусив монарха ґедзь –
історія мовчить.
Акторів зве антрепренер,
проклявши твір Капніста.
Порожні ложі і партер,
на ярусах – пітьма.
Рвучи́ сердито обшлаги,
умощується в крісло
кирпатий цар, а навкруги –
фельд’єгерів юрма́...
Ось відіграли перший акт.
Величність супить бро́ви.
Актори, попри переляк,
ідуть на сцену знов...
Монарх, піднявши грізний перст,
фельд’єгерю щось мовив;
фельд’єгер браво гаркнув: «Єсть!» –
і швидко десь пішов.
В обіймах сну Василь Капніст
метався на перині, –
мав сон його дошкульний зміст,
депресією тхнув:
що ліз він буцім на Парнас –
і майже при вершині
Моль’єр йому по спині – хрясь!
І в Лету геть зіпхнув...
А це його за спину тряс
фельд’єгер із наказом:
«Писаку взяти – і нараз
заслати на Урал!
І щоб надалі він не смів,
удавшись віршомазом,
писати в’їдливих вірші́в,
як підлий ліберал!»
Й не встиг сказати щось Василь
(для друзів – просто Вася),
як потягнули без зусиль
у сани – і на тракт.
І повезли його трусцем,
й він сам зі стра́ху трясся;
а перед критиком-царем
вже третій грали акт.
Досаду цар відчув таку,
що стриматись несила!..
Фельд’єгер: «Єсть!» – і у Торжку
зупинений Капніст.
Новий доставлено наказ:
«Нікчемного зоїла
заку́ти в ланцюги нараз, –
а щоб хулу не ніс!»
«Та я ж не ніс! – скричав піїт,
трагічно звівши брови. –
Порок я витягнув на світ
в традиціях мистецтв!
Але ж його я викривав,
чому мене в закови?
А в п’ятій дії – покарав,
за що ж мене в Ілецьк?..»
Коваль, похмільний з іменин,
ковав його ледачо;
і враз – фельд’єгер ще один
до них летить учвал!
Капніст, повірте, не хотів,
але зомлів неначе
під гнітом сильних почуттів
російський Ювенал...
Очуняв трохи згодом він,
продер свої очиці;
мабуть, задовгий перегін,
бо зморений конвой...
«Там що́ за місто? Оренбург?» –
питає у візниці.
«Та ні, це місто Петербург», –
відповідає той.
«Як Петербург?» – шепнув Капніст,
ковтаючи оскому.
«Та тут іщѐ прислали вість,
не чули ви, мабу́ть:
наказано вертати вас,
не барячи́сь, додому,
а вам – дедалі на Парнас
второвувати путь!»
Так, вгамувався царський гнів
уже в четвертім акті,
де змій пороку помарнів,
знайшовсь йому угав!
«Прийнятна фабула оця!» –
цар мовив, і в антракті
вернути автора-митця
фельд’єгеря послав...
Все ближче, ближче Петербург.
Вже п’ятий акт на сцені.
Цар крикнув: «Геній драматург!
Фельд’єгерю, бігом!..»
І от – Капніста встріли вже
гвардійці здоровенні
й везуть, як був, у негліже,
в Зимовий на прийом.
Василь Васильович Капніст
стоїть у Білій залі;
несуть піднос йому під ніс:
глек пива та тарань...
«У, шалапуте! – цар сказав,
вдостоївши медалі. –
Навіщо ти мені завдав
таких переживань!..»
Ось які були пригоди
за відсутності свободи!
Лютий 2025
|
Волшебная сила искусства
(История, приключившаяся с комедиографом
Василием Капнистом в царствование Павла I)
Капни́ст пиесу накропал
громадного размеру.
И вот он спит, в то время как
царь-батюшка не спит:
Он ночь-полночь пришел в театр
и требует премьеру.
Не знаем, кто его толкнул.
История молчит.
Партер и ложи – пусто все:
ни блеску, ни кипенья.
Актеры молятся тайком,
вслух роли говоря.
Там, где-то в смутной глубине,
маячит жуткой тенью
Курносый царь, а с ним еще,
кажись, фельдъегеря.
Вот отмахали первый акт.
Все тихо. как в могиле.
Но тянет. тянет холодком
оттуда (тьфу-тьфу-тьфу!).
«Играть второй!» – пришел приказ,
и, с богом, приступили .
В то время как фельдъегерь: «Есть!» –
и кинулся во тьму.
Василь Васильевич Капнист
метался на перине –
Опять все тот же страшный сон.
какой уж был в четверг:
Де, он восходит на Олимп,
но, подошед к вершине,
Василь Кирилыч¹ цоп его
за жопу – и низверг!
За жопу тряс его меж тем
фельдъегерь с предписаньем:
«Изъять немедля и в чем есть
отправить за Урал!
И впредь и думать не посметь
предерзостным мараньем
Бумагу нашу изводить,
дабы хулы не клал!»
И не успел двух раз моргнуть
наш, прямо скажем, Вася.
Как был в овчину облачен
и в сани водворён.
Трясли ухабы, тряс мороз.
а сам-то как он трясся! –
В то время как уж третий акт
давали пред царём.
Бледнел курносый иль краснел –
впотьмах не видно было.
Фельдъегерь: «Есть!» – и на коня,
и у Торжка нагнал:
«Дабы сугубо наказать
презренного зоила,
В железы руки заковать,
дабы хулы не клал!»
«Но я не клал! – вскричал Капнист,
точа скупые сле́зы. -
Я ж только выставил порок
по правилам искусств!
Но я ж его изобличил –
за что ж меня в желе́зы?
А в пятом акте истребил –
за что ж меня в Иркутск?»
Меж тем кузнец его ковал
с похмелья непроворно.
А тут еще один гонец
летит во весь опор.
Василь Васильевич Капнист
взглянул, вздохнул покорно,
И рухнул русский Ювенал
у позлащенных шпор...
Текли часы... Очнулся он,
задумчивый и вялый.
Маленько веки разлепил
и посмотрел в просвет:
«Что, братец, там за городок?
Уже Иркутск, пожалуй?»
«Пожалуй, барин, Петербург». –
последовал ответ.
«Как Петербург?!» – шепнул Капнист,
лишаясь дара смысла.
«Вас, барин, велено вернуть
до вашего двора.
А от морозу и вопче –
медвежий полог прислан,
И велено просить и впредь
не покладать пера!»
Да! Испарился царский гнев
уже в четвертом акте,
Где змей порока пойман был
и не сумел уползть.
«Сие мерзавцу поделом!» –
царь молвил, и в антракте
Послал гонца вернуть творца,
обернутого в полсть.
Все ближе, ближе Петербург.
И вот уже застава,
И в пятом акте царь вскричал:
«Василий! Молодец!»
И на заставе ждет уже
дворцовая подстава,
И только прах из-под копыт,
и махом – во дворец!
Василь Васильич на паркет
в чем был из полсти выпал,
И тут ему – и водки штоф,
и пряник – закусить.
«У, негодяй! – промолвил царь
и – золотом осыпал. –
Пошто заставил ты меня
так много пережить?..»
Во как было в прежни годы,
Когда не было свободы!
Юлій Кім. 1984
|