Кіннота
По ю́рмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто що́ки,
«похід» зіграє штаб–трубач.
Устромляться у небо піки;
ледь чутний скрегіт стремена́...
І хтось підхльосне жестом диким
твої, Росіє, племена.
Це буде грізний день, той са́мий!
Затягне пилом краєвид,
і з башт кремлівських – картузами
махати будуть їм услід.
Аж ось – ліси, поля та села,
і радий рев мужицьких товп.
Злетів, мигнув палаш дебелий –
і хряснув прикордонний стовп...
Земля дрижить. Вирують хмари.
Співа́ сигнал. Пливуть полки.
І польський вітер то́рса яро
рясні бордові башлики.
Пихатий лях коня сідлає,
жене назустріч гордий лях!
Та пізно. Псів блукають зграї
по мертвих спалених містах.
Суворівська рокоче слава!
Незвана жалосте, мовчи...
Несе підкорена Варшава
у котрий раз свої ключі.1
І ніч прийшла з вогнем та пла́чем.
Веселі збуджені бійці
ґвалтують, сміючись, полячок,
громлять костьоли пишні ці...
А вранці – стали в стрій бадьоро,
кінноті вже не до «невіст»,
бо знову ніжно та суворо
у путь далеку зве горніст.
І довго Польщі скніти в жаху,
й довго зватиме труба, –
аж ось у крові та у праху
лежать німецькі вже хліба.
Не в перший раз палають хати
цієї хмурої землі,
не в перший раз Берлін затятий
чеканити почне рублі2.
І ні для кого вже не диво –
на пустирі знайти кістяк;
і варвари баварським пивом
своїх напоюють коняк...
Про спокій хлопці мріють сонні –
ріжок дзвенить: «на бій, на бій!..»3, –
щоб на французькому кордоні
полки приставити до дій.
Ізнов, ізнов злітають шашки,
в зустрічних сіють смерть та жах;
несуться вершники й упряжки
по поруйнованих містах.
Свободолюбні поселяни
ще боронили десь рубіж,
коли в ранковому тумані
перед роз’їздом встав Париж.
І в пеклі вуличного руху,
крізь шурхіт шин та вий гудків –
Париж негадано розслухав
неспинне цокання підків.
Аероплани линуть шпарко.
В кварталах – чад забутих груб.
Здригнулась Тріумфальна арка
від гримотіння мідних труб.
Забиті ві́кна дітворою.
Бістро закрились на спочив.
Гучніше марш. І в ряд по троє
пройшла команда трубачів.
Колишні прописи забуті,
урвавсь такий приємний мир...
Піднявши шаблю у салюті,
проїхав сивий командир.
Полощуть прапори червоні.
Гуркочуть бубни. Коні ржуть.
Летять букети. Й ескадрони
за ескадронами ідуть.
Вони і в спеку, і в негоду,
тілами повнячи рови,
приносили стальну свободу
зі златоглавої Москви.
Ідуть полки по всіх дорогах,
їх вітер проводжає в путь.
Торці ламаючи на рогах,
важкі броньовики повзуть.
Впав синій вечір на бульвари,
бажа́ну прохолодь приніс.
Вже поскакали кашовари
по дрова у Булонський ліс.
А в незрівнянному Версалі
високий смак зненацька зник,
і на баранячому салі
чадить на шомполах шашлик.
На площах вогнища бушують.
З веселим гиком козаки
по тротуарах джигітують,
стріляють на скаку в хустки.
А в ресторанах – гам та рейвах.
І ді́вчата крізь винний пар
про смерть благають у сталевих
руках киргизів і татар.
Гудуть з химерами собори,
іржуть та грають коні в них.4
Черкеси згадують про гори,
по саклях тужать по своїх.
Обозних кличуть до вечері.
У Луврі – дзвяк бляшанок, крик.
На тлі Мілоської Венери
застиг незнаємий калмик...
Отямся, кручена Європо!
Хоч погляд кинь за свій поріг!
Страшніше трусу та потопу5
нової Азії набіг.
Її здійме рішуча воля,
хрипкий застуджений горніст,
дим вогнища в росистім полі
та пі́днятої шашки свист...
Та ти не віриш. Ти спокійно
плекаєш втіхи та дохід;
тож вчуєш скоро гук розбійний
та рип немазаних підвід.
Моліться, огрядні́ прелати,
Мадонні лагідній своїй.
Моліться! Бо в Москві солдати
на конях вже шикують стрій.
Вересень 2024
|
Конница
Толпа подавит вздох глубокий,
И оборвется женский плач,
Когда, надув свирепо щёки,
Поход сыграет штаб–трубач.
Легко вонзятся в небо пики.
Чуть заскрежещут стремена.
И кто–то двинет жестом диким
Твои, Россия, племена.
И день весенний будет страшен,
И больно будет пыль вдыхать...
И долго вслед с кремлевских башен
Им будут шапками махать.
Но вот леса, поля и сёла.
Довольный рев мужицких толп.
Свистя, сверкнул палаш тяжелый,
И рухнул пограничный столб.
Земля дрожит. Клубятся тучи.
Поет сигнал. Плывут полки.
И польский ветер треплет круче
Малиновые башлыки.
Надменный лях6 коня седлает,
Спешит навстречу гордый лях.
Но поздно. Лишь собаки лают
В сожженных мертвых деревнях.
Греми, суворовская слава!
Глухая жалость, замолчи...
Несет привычная Варшава
На черном бархате ключи.
И ночь пришла в огне и плаче.
Ожесточенные бойцы,
Смеясь, насилуют полячек,
Громят костёлы и дворцы.
А бледным утром – в стремя снова.
Уж конь напоен, сыт и чист.
И снова нежно и сурово
Зовет в далекий путь горнист.
И долго будет Польша в страхе,
И долго будет петь труба, –
Но вот уже в крови и прахе
Лежат немецкие хлеба.
Не в первый раз пылают храмы
Угрюмой, сумрачной7 земли,
Не в первый раз Берлин упрямый
Чеканит русские рубли.
На пустырях растет крапива
Из человеческих костей.
И варвары баварским пивом
Усталых поят лошадей.
И пусть покой солдатам снится –
Рожок звенит: на бой, на бой!..
И на французские границы
Полки уводит за собой.
Опять, опять взлетают шашки,
Труба рокочет по рядам,
И скачут красные фуражки
По разорённым городам.
Вольнолюбивые крестьяне
Еще стреляли в спину с крыш,
Когда в предутреннем тумане
Перед разъездом встал Париж.
Когда ж туман поднялся выше,
Сквозь шорох шин и вой гудков
Париж встревоженно услышал
Однообразный цок подков.
Ревут моторы в небе ярком.
В пустых кварталах стынет суп.
И вот под Триумфальной аркой
Раздался медный грохот труб.
С балконов жадно дети смотрят.
В церквах трещат пуды свечей.
Всё громче марш. И справа по́ три8
Прошла команда трубачей.
И крик взорвал толпу густую,
И покачнулся старый мир9, –
Проехал, шашкой салютуя,
Седой и грозный командир.
Плывут багровые знамёна.
Грохочут бубны. Кони ржут.
Летят цветы. И эскадроны
За эскадронами идут.
Они и в зной, и в непогоду,
Телами засыпая рвы,
Несли железную свободу
Из белокаменной Москвы.
И, пыль и ветер поднимая,
Прошли задорные полки.
Дрожат дома. Торцы ломая,
Хрипя, ползут броневики.
Пал синий вечер на бульвары.
Еще звучат команд слова.
Уж поскакали кашевары
В Булонский лес рубить дрова.
А в упоительном Версале –
Журчанье шпор, чужой язык.
В камине на бараньем сале
Чадит на шомполах шашлык.
На площадях костры бушуют.
С веселым гиком казаки
По тротуарам джигитуют,
Стреляют на скаку в платки.
А в ресторанах – гам и лужи.
И девушки сквозь винный пар
О смерти молят в неуклюжих
Руках киргизов и татар.
Гудят высокие соборы,
В них кони фыркают во тьму.
Черкесы вспоминают горы,
Грустят по дому своему.
Стучит обозная повозка.
В прозрачном Лувре свет и крик.
Перед Венерою Милосской
Застыл загадочный калмык...
Очнись, блаженная Европа,
Стряхни покой с красивых век, –
Страшнее труса и потопа
Далекой Азии набег.
Ее поднимет страсть и воля,
Зарей простуженный горнист,
Дымок костра в росистом поле
И занесённой сабли свист.
Но ты не веришь. Ты спокойно
Струишь пустой и легкий век.
Услышишь скоро гул нестройный
И скрип немазаных телег.
Молитесь, толстые прелаты,
Мадонне розовой своей.
Молитесь! – русские солдаты
Уже седлают лошадей.
Алексей Эйснер (1928)
|