У принципах незламний, наче скеля,
прийняв сувору правду колектив:
Микита, з’ясувалось, – пустомеля,
що ко́лесо історії крутив.

Він їздив по Радянському Союзу, –
легкої популярності шукав;
він замість хліба сіяв кукурудзу,
живих людей у космос запускав.

Він допускав неприйнятне́ зазнайство,
і, всупереч зусиллям всім ЦК,
колгоспне він розвалював хазяйство,
плюс проморгав талант Пастернака.

Авжеж, із милосердною снагою
він «ворогів народу» випускав,
але зробив горілку дорого́ю
й «на трьох» нас випивати попривчав.

А сам, напевне, випив скількимога!
Дружину тяг на будь-який прийом,
у Індії вивчав слона та йога,
об стіл в ООНі грюкав каблуком.

Він прокладав у Африці канали,
щоб до орання взявся бедуїн...
Але його безпечність доконала,
і він гайнув у Сочі на спочин.

І в ту ж хвилину, всі зібравши сили,
повстали члени Пленуму ЦК, –
вони, мабуть, давно уже хотіли
з капустою смачного пиріжка.

Микита дуже розізливсь на Пленум
і крикнув Мікояну-хитрунцю:
«Ех, треба було б з’їсти зі жульєном
дніпропетровську шатію оцю!»

Тепер він, як усі пенсіонери,
на лавці в сквері гріє свій філей,
і плаче про закінчення кар’єри
зятьок його товариш Аджубей.