Дорогий2 Карле Дванадцятий!
У битві біля Полтави
облизня добре помацав ти...
Як зго́дом казав гаркавий,
час ще покаже:
«кузькіну мать», руїни,
смерть у бранному ражі
із присмаком України.
То не зелено-квітний,
поточений ізотопом, –
жовто-блакитний
в’ється над Конотопом.
Певне, ряднина – ота,
що́ припасла Канада;
ба́йдуже, що без хреста,
це хохлам не завада.
Гей, рушники на півхати,
в спітнілій жмені насіння!
Зраду їм закидати
ми, кацапня, не повинні:
самі́ ми під образа́ми
скільки років у Рязані
завжди́ зі хмільними сльозами
жа́лися, як при Тарзані...
Скажемо їм без хули,
слівця додавши крутого:
скатертю вам, хохли,
та рушником дорога!
В жупа́ні під колір брукви,
не кажучи – у мундирі,
йдіть від нас на три букви,
на бо́ки усі чотири.
Нехай тепер, вже пробачте,
хором ля́хи та ганси
в мазанці навкарачки
вас становлять, поганці.
Ладнати петлю́3 на кущі –
спільно лізли у хащі,
а м’ясо ловити в борщі –
це самотою краще?
Ось вам, хохли, тавро:
разом поживши – досить!
Плюнув би в той Дніпро,
може, назад покотить,
гидуючи згорда нами, –
як потяг, набитий з лихвою
різними лантухами
й кривдою віковою.
Тож прощавайте, юди.
Вашого хліба, неба –
навіть як замість буде
стеля й полова – не треба.
Зайве – псувати кров,
дерти краї́ одежі.
Видно, пройшла любов,
якщо і була поме́жи.
Нащо гребтись, як маля,
в коренях рваних глаголом?
Вас народила земля,
ґрунт, чорно́зем з підзолом.
Годі качати права́,
нас кленучи зі скрути, –
це бо земля черства
вас, кавунів, каламутить.
Ну-бо, левада-степ,
краля, баштан, холоші...
Й більше було халеп,
втрат – і людей, і грошей.
Ладу дамо́ цій мороці.
А що до сльози на о́ці –
немає на неї указу
чекати іншого разу.
З богом, «брати-слов’яни»,
гетьмани, вертухаї!
Тільки, коли настане
й вам помирати, «хазя́ї», –
хрипітимете як мантру,
скуба́ючи край матраца,
ві́рші із Олександра,
а не брехню Тараса.
Грудень 2016
|
Дорогой Карл XII,
сражение под Полтавой,
слава Богу, проиграно.
Как говорил картавый,
«время покажет»:
кузькину мать, руины,
ко́сти посмертной радости
с привкусом Украины.
То не зелёно-квитный,
траченный изотопом, –
жовто-блакытный
реет над Конотопом,
скроенный из холста
(знать, припасла Канада).
Даром что без креста,
но хохлам не надо.
Гой ты, рушник, карбо́ванец,
семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам,
их обвинять в измене.
Сами под образами
семьдесят лет в Рязани
с за́литыми глазами
жили, как при Тарзане.
Скажем им, звонкой матерью
паузы метя строго:
скатертью вам, хохлы,
и рушником дорога!
Ступайте от нас в жупане,
не говоря – в мундире,
по адресу на три буквы,
на́ все четыре
Сто́роны. Пусть теперь
в мазанке хором гансы
с ля́хами – ставят ва́с
на четыре кости́, поганцы.
Как в петлю лезть – так сообща
сук выбирая в чаще,
а курицу из борща
грызть в одиночку слаще.
Прощевайте, хохлы,
по́жили вместе – хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро:
может, он вспять покатит,
брезгуя гордо нами, –
как скорый, битком набитый
кожаными углами
и вековой обидой.
Не поминайте лихом.
Вашего неба, хлеба
нам – подавись мы жмыхом
и потолком – нэ трэба.
Нечего портить кровь,
рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь,
коль и была промежду.
Что ковыряться зря
в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля,
грунт, чернозем с подзолом.
По́лно качать права,
«шить» нам одно, другое...
Это земля не дает
вам, кавунам, покоя.
Ой да левада-степь,
краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли –
больше людей, чем денег.
Как-нибудь перебьемся.
А что до слезы́ из глаза –
нет на нее указа
ждать до другого раза.
С Богом, орлы, казаки,
гетманы, вертухаи!
Только когда придет
и вам помирать, бугаи,
будете вы хрипеть,
царапая край матраса,
строчки из Александра,
а не брехню Тараса.
Иосиф Бродский (1991)
|