Про радощі лю́дські
Я був у кра́ї, де правда вбита.
Там люди знагла втрачають жи́тла.
Суворий клімат – зима без літа,
не вистачає тепла та світла.
Між днем та ніччю нема різниці,
і бродять люди немов безлиці.
І хоч між ними зв’язків немає,
з них кожний інших неполюбляє.
Старою злістю вони пропахли,
й самі́ у зло́бі своїй зачахли,
на кшталт сухого куща бур’яну,
соків життєвих збулись, здається.
І тільки радість у них стається,
коли сусіду чомусь погано:
зламав коліно, чи нежить люта,
чи в нього вкрали грошви багато,
нестатки-злидні, чи інша скрута –
його сусідам це справжнє свято...
Й життя минає в імлі та злобі,
невтішна доля – немов іржава;
коли ж хтось раптом когось угробить –
тоді, звичайно, це інша справа.
Січень 2024
|
Кое-что о радостях людских
Я был недавно в недальнем Где-то.
Там люди тесно живут, как в гетто.
Суровый климат – зима без лета...
И не хватает тепла и света.
Неотличимы там день от ночи,
и люди бродят во тьме на ощупь.
И хоть друг друга они не видят,
друг друга крепко все ненавидят.
Все злобой, словно мочой пропахли,
и сами в злобе свой зачахли,
как куст иссохший чертополоха,
Не существуют, а прозябают.
И только радость у них бывает,
когда соседу бывает плохо.
Сломал ли ногу, свернул ли шею,
или украли в метро бумажник,
иль терпит в чем-то ином лишенья,
его соседям – и свет, и праздник.
Так жизнь проходит во тьме и злобе.
Развлечься нечем душе и телу.
Но если кто-то кого угробил,
тогда, конечно, другое дело.
Владимир Войнович (2000)
|