Пісня про дворову собаку
Мигтів ліхтар на дроті у дворі,
його труди скасовувала мряка.
У будці, що в кутку, о тій порі
одна дворова мешкала собака.
Було у неї двоє женихів:
один кістки тягнув їй для бенкету,
а другий – той стеріг якийсь архів,
багатший був, тож цілу ніс котлету.
А третій не годився як жених, –
він був поет, а всі вони – безумці;
приносив тільки вірші, і крім них
нічого взагалі не мав на думці.
Дивився чемно, лапою махав,
співав про честь, кохання та відвагу;
він був поет і геть не приставав,
і цим чомусь привабив ту дворнягу.
І от яко́сь два пси прийшли у двір
(у цього – кістка, в іншого – котлета),
й побачили у будці – вір, не вір –
сумирний профіль нашого поета...
Два пси не винуваті, далебі,
що покохали пасію кудлату;
два пси на місяць вили у журбі,
немов співали «Місячну сонату».
Січень 2024
|
Песня о дворовой собаке
Там лампочка качалась во дворе
И вырывало конуру из мрака.
В той индивидуальной конуре
Жила-была дворовая собака.
Два жениха ходили в гости к ней,
Один нёс кость, украденную где-то.
Другой был и богаче и щедрей,
Он приносил ей рыбные котлеты.
А третий не годился в женихи,
Он был поэт и скромен, как поэты.
Он приходил, пролаивал стихи,
И ничего не требовал при этом.
Ушами хлопал, лапою махал,
Пел о любви, о чести и отваге,
Он был поэт и вовсе не нахал,
Чем и смутил он сердце той дворняги.
Однажды, появившись во дворе,
Два пса тащили кости и котлеты,
И вдруг узрели оба в конуре
Лохматый профиль нашего поэта.
Два пса любили преданно одну
И только в этом были виноваты,
Два пса тоскливо выли на луну,
Как будто пели «Лунную сонату».
Владимир Войнович (1960)
|