Електронна доба
У минулий понеділок, прямо звечора
(голова була – якась обважнена)
заявляюсь у гараж я, до диспетчера:
в рейс, кажу, мені відбути бажано.
Ти давай, кажу, путівку випиши
десь куди подалі, геть світ за очі...
Ти мене не нюхай, я не випивши,
це я з туги ніби замерзаючий.
Я в неділю з ю́рмою численною
на весіллі був, знайомство справджував;
та не пив, коли вітали Ксенію,
взагалі не пив, а так... зображував.
Я ні шкалика, ні хоч півшкалика
протягом застілля нескінченного,
а дививсь на ксенькиного карлика,
як із себе корчить він «ученого».
Він, між іншим, навіть не по атому, –
робе в НДІ десь під Каширою;
бреше, що працює з автоматною
чи́ то електронною машиною.
Начеб, та́к рахує плюси-мінуси –
просто не машина, а пророчиця!
Ніби, каже їй: «Помнож ікси́ на синуси!» –
і сидить, а вже вона́ морочиться...
Слухав я все це́, як заворожений,
й раптом в голові неначе бамкнуло,
я підвівсь: «Привіт новонародженій!»
Може, хтось не втямив, – Ксенька втямила!
І пішов, ще не було дванадцяти, –
перед ким там викидати коники!
І в якійсь немовбито прострації
я дійшов до станції «Сокольники».
Пхнув п’ятак на вході турнікетові, –
маємо під їхню хіть гацати ми;
ну, а він – такий собі кебетливий –
взяв, подрав штани мені дверцятами!
Далі – не питайте в мене хроніки;
пам’ятаю, бив його штиблетами,
дехто реготав, лунали дзвоники,
та мені було вже фіолетово...
Будь же, чоловіче, за союзника!
Пороблю до вироку на трасі я...
Ех, до чого ж капосна ця музика,
вся ця електронна катавасія!
Липень 2023
|
|
Автоматное столетие
В понедельник, дело было к вечеру,
Голова болела, прямо адово.
Заявляюсь я в гараж, к диспетчеру,
Говорю, что мне уехать надобно.
Говорю, давай путевку выпиши,
Чтоб куда подале, да посеверней,
Ты меня не нюхай, я не выпивши,
Это я с тоски такой рассеянный.
Я гулял на свадьбе в воскресение,
Тыкал вилкой в винегрет, закусывал,
Только я не пил за счастье Ксенино,
И вообще не пил, а так... присутствовал.
Я ни шкалика, и ни полшкалика,
А сидел, жевал горбушку чёрного,
Все глядел на Ксенькина очкарика,
Как он строил из себя учёного.
<...>
И живет-то он не в Ду́бне¹ атомной,
А в НИИ каком-то под Каширою²,
Врет, что он там шеф над автоматною
Электронно-счетною машиною.
Дескать, он прикажет ей, помножь-ка мне
Двадцать пять на девять с одной сотою,
И сидит потом, болтает ножками,
Сам сачкует, а она работает.
<...>
В общем, слушал я, как замороженный,
А потом меня как что-то по́дняло,
Встал, сказал – за счастье новорожденной!
Может, кто не понял – Ксенька по́няла!
И ушел я, не было двенадцати,
Хлопнул дверью – празднуйте, соколики!
И в какой-то, вроде бы, прострации
Я дошел до станции Сокольники.
В автомат пятак засунул молча я,
Будто бы в копилку на часовенку,
Ну, а он залязгал, сука волчая,
И порвал штаны мне снизу доверху.
Дальше я не помню, дальше – кончики!
Плакал я и бил его ботинкою,
Шухера свистели в колокольчики,
Граждане смеялись над картинкою.
Так, давай, папаша, будь союзником,
До суда поезжу дни последние.
Ах, обрыдла мне вся эта музыка,
Это автоматное столетие!
Александр Галич. 1966
|