Я вже думав: у такому режимі –
не до жартів, тут би вижити тільки!..
А тинялись ми тоді у Алжирі
з делегацією облпрофспілки.
Ну, промови, те і се, кляте НАТО...
Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь!
І не жа́бки, там, для мене принада,
я ж їм, так їх перетак, не китаєць!
Та і Мао сам – тут би нив без перерви!
Просто, бачте, організму потала!
І один мій порятунок – консерви,
що мені у речі Дар'я поклала.
Тільки вийшло, що вона, з переляку,
натовкмачила саму лиш салаку.
І в отому їх готелі, «Паласі»,
як вертаємось – замкнусь у палаті,
й під навколишні молитви Аллаху
споживаю в маринаді салаку.
А на ранок я від згаги – у крик,
мені трібний хоч нарзан, хоч арик!
Ну, і сталося яко́сь – неминуще:
я не витримав, й забіг до продмагу.
Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий,
скільки можу удавати салагу!
От стою я там, неначе заблуда,
й то мороз мене бере, то спеко́та.
Хай задрипана, та все ж – це валюта!
Витрачати просто так – дуже шко́да!
Й не чекаючи торговця-лакея,
вибираю скромну баночку, скраю.
Та написано на ній – щось такеє
(я по-їхньому погано читаю).
До якоїсь підійшов сеньйорити –
і запитую: мовляв, бітте-дрітте,
підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?..
А вона мені киває, засранка!
І пішов, як очманілий, до каси,
і отямивсь лиш у себе в «Паласі».
От сиджу, в сподіваннях блажен,
копирсаюсь консервним ножем...
Й аж вибрязкували ві́кна «Паласа»,
коли лаявсь я й гарчав, як собака;
бо знайшлося у тій банці не м’ясо,
а знайшлася у тій банці салака!
Й не в Європах загниваючих «made»,
а написано ж внизу, на наклейці,
що це «маде» – уявіть, в Ленінграді!
В маринаді! Не скиміть, європейці!..
Мабуть, їздити все ж треба поближче,
не в якусь таку Республіку Того!
Ми усе їм даємо на абищо –
та самі ж і потерпаємо з того!
Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя,
чудасія там якась, дивовижа...
А виходить, що вони потаємці
метикують, що це ми – іноземці!
І житуха закордонна в них – лажа!
Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!
Червень 2023
|
|
...Прямо, думал я одно: быть бы живу!
Прямо, думал – до нутра просолюся!
А мотались мы тогда по Алжиру
С делегацией ЦК профсоюза.
Речи-встречи, то да се, кроем НАТО,
Но вконец оголодал я, катаясь.
Мне ж лягушек ихних на дух не надо,
Я им, сукиным детя́м, не китаец!
Тут и Мао сам-рассам окосел бы!
Быть бы живу, говорю, не до жира!
И одно мое спасенье – консервы,
Что мне Дарья в чемодан положила.
Но случилось, что она, с переляку,
Положила мне одну лишь салаку.
Я в отеле их засратом, в «Паласе»,
Запираюсь, как вернемся, в палате,
Помолюсь, как говорится, Аллаху
И рубаю в маринаде салаку.
А на утро я от жажды мычу,
И хоть воду мне давай, хоть мочу!
Ну, извелся я! И как-то, под вечер,
Не стерпел и очутился в продмаге...
Я ж не лысый, мать их так! Я ж не вечен,
Я ж могу и помереть с той салаки!
Вот стою я, прямо злой, как Малюта,
То мне зябко в пинжаке, то мне жарко.
Хоть дерьмовая, а все же – валюта,
Все же тратить исключительно жалко!
И беру я что-то вроде закуски,
Захудаленькую баночку, с краю.
Но написано на ней не по-русски,
А по-ихнему я плохо читаю.
Подхожу я тут к одной сеньорите:
Извините, мол, комбьен¹, битте-дритте²,
Подскажите, мол, не с мясом ли банка?..
А она в ответ кивает, засранка!
И пошел я, как в беспамятстве, к кассе,
И очнулся лишь в палате, в «Паласе».
Вот на койке я сижу нагишом
И орудую консервным ножом!
И до самого рассветного часа
Матерился я в ту ночь, как собака.
Оказалось в этой банке не мясо,
Оказалась в этой банке салака!
И не где-нибудь в Бразилии «маде»,
А написано ж внизу, на наклейке,
Что, мол, «маде» в СССР, в маринаде,
В Ленинграде, рубль четыре копейки!
...Нет уж, братцы, надо ездить поближе,
Не на край, рас-перемать его, света!
Мы ж им, гадам, помогаем – и мы же
Пропадаем, как клопы, через это!
Я-то думал – как-никак, заграница,
Думал, память, как-никак, сохранится...
Оказалось, что они, голодранцы,
Понимают так, что мы – иностранцы!
И вся жизнь их заграничная – лажа!
Даже хуже, извините, чем наша!
Александр Галич. 1970
|