Степ широкий, неозорий
вдовж і впоперек лежить,
наче полум’яне море
жаром сонячним пашить.
Не відчути у повітрі
жодних вітру ворушінь;
й хоч би десь хмарки нехитрі
навели на землю тінь...
Небо – наче купол мідний;
голо все, там-сям хіба –
куций захист хаті бідній –
напіввисохла верба.
Все – те са́ме, звідси й доти,
й ніби вкляк життєвий дух;
почуття й думки – в дрімоті,
голодують зір та слух.
Звіку так цей степ німіє,
та ріднішим нам стає:
все це – матінка-Росія,
отака, яка не є!
Травень 2022
|
Степь широ́ко на просторе
Поперёк и вдоль лежит,
Словно огненное море
Зноем пышет и палит.
Цепенеет воздух сжатый,
Не пахнёт на душный день
С неба ветерок крылатый,
Ни прохладной тучки тень.
Небеса, как купол медный,
Раскалились. Степь гола;
Кое-где пред хатой бедной
Сохнет бедная ветла.
<...>
Пусто всё, однообразно,
Словно замер жизни дух;
Мысль и чувство дремлют праздно,
Голодают взор и слух.
<...>
Степи голые, немые,
Всё же вам и песнь, и честь!
Всё вы – матушка-Россия,
Какова она ни есть!
Петро Вяземський. 1849
|