Як удаються в переполох
Міг би писати, є вдосталь гарячності,
тільки – утримує ляк:
не перетнути би межі обачності!
Й збутись не можу ніяк...
Вранці я був біля селища рідного,
там, де ростили мене;
стислося серце від смутку завсідного,
й збігло на думку питання одне:
в нас, кажуть, – часу нового становлення,
руху, ідей та надій;
що́ ж не помітні прикмети оновлення
в бідній вітчизні моїй?
Ті ж самі наспіви тугу нав’язують
в цих нескінченних полях,
і про терпіння так само розказують
пастві попи по церквах.
Й досі в мужицтва, уже ніби вільного, –
звершень та успіхів брак.
В чому ж секрет благоденства суспільного?..
Й крук мені крякнув: «Дурак!»
Я шугонув його; всівся він плямою
на телеграфні дроти.
Може, на мене донос телеграмою
хочеш відправити ти?!
Думка дурна, та є сенс у рішучості:
звів я рушницю в ту ж мить.
Постріл – і крук не уник злої участі!
Дріт телеграфний дрижить...
Листопад 2021
|
Как празднуют трусу
Время-то есть, да писать нет возможности.
Мысль убивающий страх:
Не перейти бы границ осторожности –
Голову держит в тисках!
Утром мы наше село посещали,
Где я родился и взрос.
Сердце, подвластное старой печали,
Сжалось; в уме шевельнулся вопрос:
Новое время – свободы, движенья,
Земства, железных путей.
Что ж я не вижу следов обновленья
В бедной отчизне моей?
Те же напевы, тоску наводящие,
С детства знакомые нам,
И о терпении новом молящие
Те же попы по церквам.
В жизни крестьянина, ныне свободного,
Бедность, невежество, мрак.
Где же ты, тайна довольства народного?
Ворон в ответ мне прокаркал: «Дурак!»
Я обругал его грубо невежею.
На телеграфную нить
Он пересел. «Не донос ли депешею
Хочет в столицу пустить?»
Глупая мысль, но я, долго не думая,
Метко прицелился. Выстрел гремит:
Падает замертво птица угрюмая,
Нить телеграфа дрожит...
Н.А.Некрасов. 1876
|
Як приходить переляк
Взяв би перо, та в душі суперечності.
Думку залякує страх¹:
Не перейти б за межу обережності, –
В голову в’їлось, мов цвях²!
Вранці ми наше село навіщали,
Де я родився, зростав.
Серце, підкорене давній печалі,
Стислось, запитання³ ум нашептав:
Земства свободу, рухи новітні
Час провіщає новий.
Чому ж обнови⁴ сліди непомітні
В бідній вітчизні моїй?
Давні мелодії тугу вимовлюють
Так, як в дитячих літах.
І про терпіння про нове вимолюють
Попики ті ж по церквах.
Темрява та ж селянина свободного⁵, –
Був і зостався – бідак.
Де ж вона – тайна достатку народного?
Ворон в одвіт⁶ мені каркнув: «Дивак!»
Я грубіяна облаяв як слідує⁷.
На телеграфну він нить
Перелетів: «Не депешу, хто відає,
Хоче в столицю пустить?»
Думка дурна, але я, не вагаючись,
Влучно прицілився. Постріл гримить.
Падає птиця, об землю вдаряючись,
Нить телеграфа дрижить...
Іван Гончаренко (1971)
|
Святкування боязні¹
Часу доволі, нема незалежності,
В кліщах часу² – голова.
Як тут писати? Межа обережності
Здавлює мислі й слова.
Вранці були ми в селі, біля дому,
Там, де я змалку зростав.
Серце, підкорене смутку старому,
Стислось, а розум невкірно питав:
Нова³ епоха – свободи, парадності
Зборів, залізних доріг i надій?
Чом я не бачу обнови⁴ та радості
В бідній вітчизні моїй?
Ті ж такі наспіви з горя кромішнього,
Туги жахна широчінь,
Ті ж і попи, що благають Всевишнього
Більше прислати терпінь.
Бідність по селах, i просвітку жодного,
Раб селянин, хоч уже не кріпак.
Де ж бо ти, тайно достатку народного?
Ворон в одвіт⁵ мені каркнув: «Дурак!»
Я його вилаяв з люттю нетямою.
На телеграфну, простягнуту нить
Він пересів. «Чи донос телеграмою
Хоче послати цю ж мить?»
Думка почварна. Та я не чекатиму.
Б’ю із рушниці. I падає птах.
Так йому й треба, невігласу клятому!
Постріл дрижить⁶ у дротах...
Дмитро Павличко (2004)
|