Війна за мову: позапримусовий інструментарій


Як тільки українська мова «усвідомила» себе (не пізніше XVIII ст.) – імперія почала її гнобити. (Подробиці – див. хоча б у Вікіпедії: «Хронологія утисків української мови»). Будь-яка імперія – завжди проти мовного «націоналізму», бо він же може призвести до політичного руху за національну незалежність. Тому Римська імперія послідовно запроваджувала романізацію, Сельджуцька/Османська – отурчення, Габсбурзька – германізацію, Британська – англізацію, Російська – зросійщення...

При радянській владі імперські традиції неухильно підтримувались майже до останку: наприклад, в 1970-х роках у східній половині України практично не залишилось українських шкіл, а всі обласні газети було переведено на російську мову. Офіційне обґрунтування русифікації було при цьому не імперське, а ідеологічне: мовляв, «шкідливий» націоналізм заважає «класовій єдності трудящих».

Однак, оскільки влада була тоталітарною, вона намагалась керувати всіма сторонами життя, – отже, парадоксальним чином керувала навіть «опозицією», тобто процесом опору (тим, що відбувався у дозволених межах). Так що, з одного боку, в населення послідовно відбирали рідну мову, а з іншого – цю саму мову удосконалювали, утримуючи цілий інститут мови та кафедри у вузах. Врешті-решт, при «розлученні» у 1991 р. ми отримали добре стандартизовану мову, з багатим та різноманітним лексичним складом, з досконалими словниками та непоганою бібліотекою перекладених на цю мову текстів.

Але населення країни не збиралося самостійно переходити на ту мову, яка робила з нього справжню націю. (Звісно, частково це було наслідком багаторічного третирування української мови як «простацької», нібито недостатньо вишуканої та витонченої.)

Деякий час це майже нікого не хвилювало... І раптом виявилося, що без нації ми ризикуємо перестати існувати як народ. І як незалежна держава. Отже, нам стало конче потрібно будувати політичну націю, а одна з необхідних умов для цього – масове покидання мови сусіда та перехід на мову національну.

Ніяка мова ні в чому не винна, а російська мова – до того ж багата та зручна. І, власне, вже «належить» не населенню Росії, а стала часткою світової культури. Але, оскільки її розповсюдженість серед жителів України заважає оволодінню рідною мовою, краще нам на деякий час (хоча б – на 2-3 покоління) російську мову забути...

Як же це зробити? Ми ж уже вивчили – на власному досвіді, ще коли Росія боролася з українською мовою – що так просто мову не витиснеш.

У новій історії відомо кілька випадків, коли агресору вдавалося знищити місцеву мову навіть у побуті (як це сталося, наприклад, з гельською мовою наприкінці XIX ст. у Шотландії). Але при цьому повинно виконуватися кілька умов, кожна з яких є необхідною. Зокрема:

  • носіїв витискуваної мови не повинно бути «занадто» багато;
  • мають існувати механізми дискримінації (у будь-якому розумінні) тих, хто продовжує користуватися витискуваною мовою;
  • не має бути діаспори, яка могла б незалежно продовжувати мовний процес (тобто, на витискуваній мові);
  • впроваджувана мова повинна бути більш розвиненою, мати більш актуальний (відповідаючий вимогам реальності) лексичний склад, ніж витискувана мова.

Очевидно, що в нашому випадку жодна з цих умов не виконується. Так що – на жаль, легко не буде...

Серед інструментів, якими тут можна скористатися, є і «ненасильні», не пов’язані з примусом та «адмінзаходами». Один із них – знайомий нам з практики русифікаторів: це – переклад, причому насамперед – з тієї мови (однієї чи кількох), яку треба витиснути. Оскільки радянська влада прагнула відгородити піднаглядне населення від закордонного впливу, вона робила користування іноземними мовами «непотрібним», фінансуючи від імені держави переклади з усіх мов – на «свою» (тобто, на російську).

Той же самий метод активно застосовувався після Першої світової війни в Палестині під час так званої «війни мов» – івриту проти німецького та ідишу. (Щоправда, там йшлося про десятки тисяч носіїв мови, а в нас – про мільйони.)

Мені здається, що сьогодні прихильники прискореного розвитку української нації могли б узяти цей досвід на озброєння – і розпочати практику «килимових» перекладів з російської мови, з метою зменшити об’єктивну потребу у користуванні нею як серед будь-яких учнів та студентів, так і взагалі серед жителів країни.
 

Березень 2021