Із в’язниці КДБ у Києві
Батьківщино, ти врастаєш в ребра!
Почекай, не силуйся надмір!
Так нечасто ти на ласку щедра.
Ти жорстока, мов біблійний звір.
Знову дощ періщить по бетону,
хлюпотить по ґратовій броні.
Дай вдихнути волю завіконну
крізь намордник сірий на вікні!
Так, чекати ласки тут – це хиба,
біль втаю, знайду собі вузду.
Я візьму сьогодні пайку хліба
і на завтра частку відкладу.
Скільки часу вірш мені ховати,
вчувши брязкіт камерних ключів?
Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати
довгих злих ночей та лютих днів,
Батьківщино? При твоєму дбанні –
складно залишатись у житті...
Чи далеко мій етап останній,
щоб могла травою прорости
ти крізь мене, стати наді мною,
вітер відігнавши до зірок?
Втім, зажди, не треба ще відбою:
бачиш – не дописаний рядок
головний.
Вересень 2019
|
Из тюрьмы КГБ в Киеве
Родина, ты мне врастаешь в рёбра!
Погоди, помедли, не теперь!
Я тебя так редко помню доброй.
Ты свирепа, как библейский зверь.
Снова дождик лупит по бетону,
Хлещет по решеточной броне.
Надышаться ветром заоконным
Дай мне сквозь намордник на окне!
Знаю: этой ласки ждать нелепо,
И смолчу, и боль не покажу.
Я возьму сегодня пайку хлеба
И на завтра корку отложу.
Сколько лет, склоняясь над стихами,
Мне их прятать, слыша звон ключей?
Сколько ты отмеришь мне дыханья,
Сколько лютых камерных ночей,
Родина? В твоих тяжелых лапах
Так до стона трудно быть живой!
Скоро ль день последнего этапа,
Чтоб могла ты прорасти травой
Сквозь меня, затихнуть надо мною,
Ветер уведя за облака?
Впрочем, погоди еще с отбоем:
Видишь – не дописана строка
Главная.
Ирина Ратушинская. 1985
|