Ми живем, ніби щезла країна з-під ніг,
нас дочути – ніхто і за крок би не зміг,
а коли хтось рече з гучномовця –
то згадає кремлівського горця.
В нього пальці, як гусені, білі й слизькі,
і слова непогрішні – як гирі, важкі,
і тарганські сміються очища,
і халяви лисніють зловіщо.
Вколо нього – юрма тонкошиїх вождів,
він милу́є того, хто йому догодив.
Хто – мекече, хто – кряче, хто – хниче,
він один всім бубоче та тиче.
Як підкову, дає за указом указ –
кому в пах, кому в лоб, кому в око якраз.
Кожна страта у нього – малина,
й міцна постать, аж як в осетина.
Липень 2019
|
Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там припомнят кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны,
Тараканьи смеются глазища
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ –
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него – то малина,
И широкая грудь осетина.
О.Е.Мандельштам. 1933
|
Ми живе́мо, країни не видячи змрок,
Наші ревні промови не чутно за крок.
А де вистачить на співрозмовця,
Пригадають кремлівського горця.
Його пальці товсті, жирні, мов черв’яки,
А слова, наче гирі пудові, важкі.
І тарганячі сяють вусища,
І халяви його радо блищуть.
А навкруг тонкошиїх вождів його збрід
Грає послугами недолю́дків щомить.
Хто свистить, хто нявчить, а хто пхиче,
Він один байбакує і тиче.
Як підкови, кує за указом указ –
Кому в лоб, кому в око, чи в брови, чи в таз.
Що не страта його, – то малина
Й осетинська широка груднина.
Олександр Гунько (до 2010)
|
Живемо ми з тобою в країні без змов:
Десять кроків лише – й не почуєш розмов.
А десь вдосталь лише з пів-розмовця –
Й зразу ж знов про кремлівського горця!
Його пальці товстезні, як черви брудні,
А слова – як пудові вериги вони!
Тарганілі регочуть вусища!
І зловісно блищать халявища!
Біля нього тусовка безшиїх вождів,
Та він грає як хоче зі збродом отим.
Той свистить, той мявчить, а той плаче,
Він один в тім концерті бабачить!
Як підкови кує за Указом Указ –
Тим – під дих, тим між ніг, і уже йде до нас.
Й що не страта у нього – малина!
Й широчезна душа осетина!
Володимир Туленко (2016)
|
Живемо, наче ми не на власній землі,
Нас і поруч не чути. А так, взагалі,
Ні розмови не буде й промовця,
А згадають кремлівського горця.
Повні пальці його, як масні хробаки,
І мов гирі пудові – слова-вірняки,
Тарганові глузують вусища
І халявно блищать чоботища.
А круг нього з вождів тонкошиїх бурдей,
Він прислугою тішиться напівлюдей –
Хто вищить, хто м’явчить, хто кигиче,
Він один лиш бабаїть і тиче.
Як підкови у дар – за указом указ:
Кому в пах, кому в око, у лоб, і, всякчас,
Що не страта у нього – малина
Для широких грудей осетина.
Володимир Ляшкевич (2020)
|
Ми своєї іще не відчули землі,
Бо живе́мо і досі немовби німі.
Лише рота на мить відкриваймо –
Враз кремлівського горця згадаймо.
Його пальці – немовби масні хробаки,
А слова, як пудові дві гирі, важкі.
Ще й тарганячі вуса стирчать,
І халяви у нього блищать.
Алла Грабинська (2011)
|